Глава 7

Спостерігаючи баталії, що розверталися, Ліза не відводила погляду від сидячих за склом похмурих чоловіків. Значних зусиль необхідно було прикласти, щоб умовити Марину залишити її у приймальні конференц-залу, хоча доступу до кабінету дівчину позбавили. Не дозволялося.

 Все складалося якнайкраще, але на душі зараз все одно було неспокійно. Щось неправильне відчувалося у поведінці деяких членів ради директорів компанії «Кристал». Ліза звикла довіряти своєму чуттю і тепер не могла заспокоїтися, не розуміючи в чому каверза. У будівельному бізнесі вона не розбиралася, а судити про підприємство лише за доступними їй документами було безглуздо. Але вона багато знала про людську брехню і могла зрозуміти, коли «підозрюваний» нервує, бреше і кидається, немов щур у банці. Саме це відбувалося за склом.

Ян якраз розмахував паперами про звільнення і буквально гарчав, погрожуючи всілякими розправами махінаторам. По черзі кожен із них покидав кабінет червоним від злості, з перекошеним люттю обличчям. Вони не отримували ні рекомендацій, ні розрахунку, більше того, з тих фраз, що доносилися з кабінету, Ліза зрозуміла - Ян обіцяв посприяти тому, щоб їх не приймали на посади інші компанії. Кар'єра у будівельному бізнесі була закінчена для багатьох.

Член ради директорів, Афанасій Арнольдович, який організував це подання, рішенням ради втратив право голосу в долі компанії, хоча й відмовився продавати належний йому пакет акцій. Ліза довго розглядала рудого пухлика з щурячими очима, який зараз справді нагадував загнаного звіра з спотвореною мордочкою. Він пихтів, фиркав і хмурився, то відкриваючи, то закриваючи рота, намагаючись щось заперечити. А потім, малиновий, як буряк, вилетів із кабінету, голосно грюкнувши дверима.

Але тепер неприємні підозри забарвилися яскравішими фарбами. Вищезгаданий Афанасій мав у наявності не так багато відсотків акцій компанії і суттєво вплинути на її політику не міг, а це означало, що для перевороту йому був потрібний якщо не один, то двоє однодумців точно. Тому Лізу цікавило лише два питання: скільки акцій мали інші акціонери і хто брав участь у змові.

Весь цей час, Катерина сиділа на спинці крісла та мотала ногами, забезпечуючи Лізі гарний звук за допомогою своїх особливих здібностей.

- Бардак у них там повний, — хитала головою наглядачка, цикаючи на розлючених чоловіків, що вилітали з офісу.

- А ти можеш трохи покопатись у їхніх головах?

- У цьому смітті? Взагалі нам заборонено, - піджала губи Катерина, зависаючи в повітрі, і задерикувато усміхнулася, підморгнувши. - Але, якщо ти не проговоришся, можна трохи побешкетувати.

- Я – могила!

- Ось цього не потрібно. Що шукати?

- Серед них є зачинщик цього перевороту. Знайди його, будь ласка.

- Стривай трохи, я в телепатії ще не настільки сильна, потрібен час, - зітхнула дівчина і рвонула крізь стіну скла прямо в тіло найближчого бізнесмена.

Через пару хвилин, немов казковий Іван Дурак з казана в котел, Катерина кидалася в тіла присутніх на зборах людей, зчитуючи цікаву для неї інформацію і не залишаючи поза увагою навіть сестру Яна та його батька. Через десять хвилин, задоволена, вона, нарешті, сіла поруч, показуючи пальчиком на такого собі богатиря в сивих роках і розповідаючи все, що вдалося дізнатись.

Високий і широкоплечий, але вже обрюзглий чоловік, обличчя якого покрили зморшки, сидів поруч із батьком Яна. Звали його Геннадій Юрійович Мостов, хрещений дівчатами Крокодилом Геною, і був він, майже чи не членом сім'ї, старим другом батька сімейства та бізнес-партнером. А так само, ні більше ні менше, власником значного відсотка акцій компанії, що в сумі з вищезгаданими, могли бути важким стусаном по гордості та гідності сім'ї Авдеєвих, а головне, по їхньому майну. І було все банально і просто – хотів шановний Геннадій Юрійович влади, поваги та грошей, і бажано більше. І ніяк він не очікував, що посаду директора компанії так успішно займе, а головне, утримає, цей дрібний вискочка Ян, щоб йому порожньо було. І вже точно не очікував він збою в такому ідеально продуманому плані усунення мілкого щеня з посади.

Тож тепер сидів тихо і не смикався, чекаючи кінця наради та зручної можливості непомітно передати пакет. Та не прості в ньому були папірці, а компрометуючі документи, за допомогою яких можна було надовго поховати одного з колег Геннадія Юрійовича. Довго він переживав і думав, як би скоріше відвести від себе підозри і підставити когось, та хоч би й цього Шелова Сергія, що весь час крутився поруч, очі вже давно намозолив. Треба б, треба підкинути йому потрібну папку. І з Яном все ж таки розібратися. Була у нього на прикметі людина для таких справ. Компанія має належати йому! І крапка! А чи хтось буде проти? На жаль, думка сторонніх Геннадія Юрійовича не цікавила зовсім.

- Цікаво, коли цей Крокодил проверне своє дільце, та й не настільки він дурний, щоб сам підставлятися. Напевно, хтось із «своїх» тут ще залишився… - зітхнула Ліза, кусаючи губи. - Потрібно якось повідомити Яна, але чи повірить...

- Головне, щоб у учасники не записав, – кивнула Катерина, бовтаючи ногами. - Він і так за тобою спостерігає, відчуває, що щось не так, а що саме – зрозуміти не може.

- Воно й не дивно. Було б дивно, якби чоловік першій зустрічній повністю довірився.

- Так, кредит довіри тобі виписаний і так королівських розмірів, куди вже більше.

- Не розумію я його…

- А що тут розуміти? Може, ти його зацікавила, як особистість, чи як жінка. - пирхнула Катерина, знизавши плечима. - Правда, як на мене, на вигляд ти надто зелена, та й знайомі ви всього кілька днів. Може, у хлопця принципи...

- Зацікавила? Значить, настав час шукати житло і з'їжджати, - втомлено зітхнула Ліза, спіймавши спантеличений погляд розфуфиреної секретарки.

- Та перестань! Скільки можна бігати! Це ж твоє останнє життя! Невже тобі не хочеться його прожити? Зробити щось нове, у тебе ж, напевно, раніше були якісь бажання, мрії. Коли ти востаннє була щасливою?