Глава 2

- Прошу не рухайтесь! Раптом ви щось зламали!

- Мм, - простогнала дівчина, по обличчю якої струмком стікала вода.

- Скажіть хоч щось! – у паніці крикнув чоловік, оглядаючи тіло та шукаючи явні ознаки поранень та переломів. Але ні крові, ні вивихнутих у неприродніх позах кінцівок не виявив.

- Ви мій палач? – простягла слабким голосом дівчина, в очах якої спалахував гнів.

- І свій власний, схоже, теж, - іронічно скривив губи у відповідь, ненавидячи себе за те, що сталося. - Як ви?

- Бувало й краще, - зітхнула дівчина, намагаючись підвестися і скрививши губи від болю.

- Перестаньте смикатися, - гаркнув на потерпілу, все більше хвилюючись про її стан.

- Ви кричите на мене, хоча щойно самі мало не переїхали? – спохмурніла дівчина, ігноруючи накази настирливого узурпатора.

- Винен, - опустивши очі, простяг крізь зуби Ян, і не витримав, зірвався. – От тільки що за ідіотка бродить парковкою посеред ночі в дощ?!

- Ми так і з'ясовуватимемо стосунки чи ви, нарешті, допоможете мені піднятися? - докірливо зітхнула постраждала, чіпляючись ляльковими ручками за плечі чоловіка і намагаючись підвестися.

- Зупиніться! Я зараз викликаю швидку допомогу.

- Ні! – скрикнула дівчина, на обличчі якої виразно промайнула тінь занепокоєння. - Я в порядку. Нікого не треба викликати!

- Та припиніть ви смикатися! Я допоможу, обережніше.

- О, так ви джентльмен, що намагається допомогти леді, яку щойно збили з ніг своїм залізним конем. Яка іронія... - пропихтіла дівчина, коли Ян обережно підхопив її на руки і попрямував до холу багатоповерхівки. – А коня то можуть сперти…

- Дбаєте про винуватця вашого жалюгідного стану? - криво усміхнувся чоловік, озирнувшись на новенький ВМW.

- Винуватець цього стану зараз безцеремонно і нахабно тягне мене чорт знає куди! – обурилася дівчина, коли Ян та його дорогоцінна ноша підійшли до входу, де вже чекав консьєрж.

- Мій сусід – лікар. Він огляне вас, - відповідав чоловік, акуратно притримуючи дівчину і намагаючись витягнути ключі від машини.

- Що трапилось? — витріщивши очі, охав консьєрж, відчиняючи двері.

- Степане Сергійовичу, дуже вас прошу, відженіть машину на парковку і візьміть на передньому сидінні пакет, я буду вдячний, - кивнув службовцю, намагаючись не забути про кота і маючи намір пізніше розплатитися за послугу.

- Не варто, це не так уже й складно, – немов образившись, простяг Степан Сергійович, але окинувши поглядом дівчину, стурбовано додав. - Може ще щось потрібне?

 - Моя сумка! - скрикнула дівчина і тут же зіщулилася, шкодуючи про різкий випад, але тихо додала. – Сумка, там мої речі… Біля машини, мабуть…

- Сергійовичу... - з надією простяг Ян, благаючи очима про допомогу.

- Я пошукаю, обов'язково, – кивнув консьєрж і, провівши двох до ліфта, натиснув кнопку «8».

Двері ліфта тихо зачинилися і навколишню тишу порушив зухвалий тонкий голосок:

- І зовсім не обов'язково було тягти мене на руках. Я не безпорадна.

- Ви самі навіть кроку ступити нормально не можете, - заперечив у відповідь, починаючи трохи заспокоюватися і спостерігаючи, як дівчина продовжує зухвало фиркати.

- І чия це вина? - надула вередливо тонкі губи. - Вам хоч трохи соромно? Чи тільки страшно? Мабуть, боїтеся, що я заявлю на вас, правда?

- Якось не встиг про це подумати, але, мабуть, тепер справді боюся.

- Хм, і як це, залежати від когось? - самовпевнено хмикнула нахабниця, чіпляючись пальцями за мокру сорочку.

- Це ви мені скажіть, - посміхнувся, дивлячись зверху вниз у нахмурене обличчя, яке раніше не розглядав. - Як тебе звати?

- О, ми вже випили на брудершафт? - вигнувши тонку брову і опустивши голову на плече, промовила постраждала, натякаючи на безцеремонне тикання.

- Набридли пристойності. Не знаходиш, що ситуація не дуже сприяє змаганню у знаннях етикету?

- Ліза, - капітулювала дівчина, продовжуючи сопіти.

Ліфт зупинився, сповіщаючи про місце прибуття дзвоном. І, вилетівши в коридор, Ян попрямував до власної квартири. Вкотре потягнувшись за ключами, він намагався не придавити дорогоцінну ношу. І, нарешті, відчинивши двері, направився до ванної, обережно ставлячи на ноги тендітну істоту.

- Треба зняти одяг, ти наскрізь промокла, - бурмотів, стягуючи ганчірки в які замоталася дівчина.

- Домагаєшся? – буквально прохрипіла Ліза.

- Я відвернуся, тільки не впади, – кивнув чоловік, обережно відпускаючи особу, що так нагадувала порцелянову вазу. Секундна затримка, і скрививши губи на кшталт посмішки, вона вперше розслабилася.

- Та й начхати. Ти мені винен. Але якщо хоч глянеш косо – прикінчу власноруч. Зрозумів?

Худенька, тендітна, вона ледве діставала до плеча Яна, тремтячи і скривившись від болю, більше нагадуючи злякане дитя. Темне волосся, як і одяг, прилипло до худенького тіла, на якому легко можна було вивчати анатомію. Тільки розплющені карі очі, що зараз здавались чорними, пронизували наскрізь, нагадуючи, що перед ним жінка.

- Важко стояти, - тихо видавила, зашипівши і чіпляючись тонкими пальцями за рукав сорочки, щоб не впасти. – Боляче…

Притримуючи рукою, Ян стягнув з неї мокре лахміття, намагаючись не розглядати, хоча особливого інтересу й не було. Однак великих зусиль довелося докласти, щоб приховати здивування, коли він побачив синці, що розпливалися, на спині і стегнах Лізи. Розуміючи, що повноцінний душ у подібному стані їм не світить, не дав їй довго копошитися у ванній і загорнув, немов дитину, у рушник. Обережно підхопивши дівчину, він відніс її на ліжко, уклавши і накривши ковдрою, ловлячи себе на думці, що надто легкою вона була.

- Я за лікарем. Почекай трохи, - кинув, попрямувавши в гості до сусіда, якого турбувати не надто й хотілося. Відмінний хірург, Віктор, на жаль, став одним із перевалочних пунктів сестри Марини на шляху до «задоволень світу цього». Але робити було нічого і, прожувавши легкий дискомфорт, постукав у сусідню обитель.