Пролог

Вже кілька століть я живу у людському світі. Світі, до якого колись належала сама. Я виразно пам'ятаю свою смерть – дурне і досить болісне закінчення… але вибір був зроблений. Прийняти свідомо неправильне рішення – не найкраща ідея скажу я вам. Щоправда, вважала, ніхто нас не судить, вистачає з лихвою і власного почуття вини, адже так?

Якби ж! Побувайте на тому боці – розсійте ілюзії. На превеликий жаль, у цьому новому світі судді знайшлися і на мою прекрасну душу, винесли вердикт, який, як на зло, не підлягав оскарженню. У той час я думала, що мій адвокат виявився некомпетентним халтурником, який не в змозі відпрацьовувати свою заробітну плату. Але адвоката мені просто не дали, як і виправдатися. Досі не розумію чому. Але вершителі доль розуміли, бо знали яким має бути майбутнє кожного. Вони вирішили, будь-що навчити любити обране ними життя, кожну його секунду, кожну прокляту мить. Хто вони? Боги? Ангели? Демони? Не знаю. Такій дрібній істоті, як я, нічого не спромоглися пояснити. Свавільні грішники, як я, не повинні ставити запитання.

От і не ставила. Страх тоді був відомий не з чуток, як і правда про тих, хто не підкоряється правилам та наказам. Правда про те, що покарання може бути куди гіршим і довшим. А місце його відбування – страшнішим.

Тієї миті я подумала, що легко відбулася. Але за подібні думки згодом пошкодувала. Точніше, шкодую досі.

Будучи дурним, по вуха закоханим підлітком, я не послухалася поради і пішла проти долі, тим самим загрожуючи змінити майбутнє і порушити великий план Творця. А я ж просто закохалася.

Таких як я небагато. Потрібна сила волі, щоб вибирати шлях самим. Але ми недовго ходимо по землі і швидко розплачуємось за самовпевненість. Нещасні випадки трапляються... хто дорогу не перейде, кому на голову цеглина впаде. Смерть вирішує проблеми швидко. А за непослух ми відповідаємо, потрапляючи на службу до самого Жнеця душ.

У цьому світі кожен має свої обов'язки та роботу, моя – вирішувати, кому померти сьогодні. Подібних мені називають помічниками Смерті. Ми її працівники, якщо хочете. Адже у дамочки просто рук на всіх не вистачає. У Смерті й так справ по горло.

Але залишимо скиглення. Ми ж не боги, не ангели, і навіть не судді, бо кожна людина сама вибирає свій шлях. Принаймні всі так думають. Ми ж вибираємо лише день, годину, хвилину, коли прийде кінець. І що найгірше – спосіб смерті.

Весела робота, не знаходите?

Але повірте, мені ще пощастило.

У моєму випадку умова лише одна: один тиждень – одна людина. Як і хто це буде? Не важливо. Важливо зберегти рівновагу. Перенаселення планети і згодом її загибель не є метою моїх роботодавців. Ще важливіше – не переходити дорогу Долям і не дай Бог угробити когось важливого для них, ненароком змінивши історію!

Але є дві істотні вади подібної посади. Ми переживаємо момент смерті разом із вмираючим: емоції, фізичні відчуття, спогади – все чуже на мить стає нашим, рідним. Друге – час відбування покарання. Моє – шість поколінь людського життя. Саме так ведеться відлік. Адже обравши невірний шлях, втрачаєш те, завдяки чому можеш існувати на Землі – оболонку, простіше кажучи, моє тіло вже зіпсували. Тому кожен із нас отримує нове.

Тут мені не дуже й пощастило, тому що померла я в шістнадцять років. І тепер щоразу приймаю нове тіло, якому щойно виповнилося шістнадцять. Тому, виходить, що батрачити помічником Смерті мені доводиться протягом повноцінного життя.

Звичайно, всі робили щось погане, тож, шановні, виявляється, за задоволення треба платити. Тут, як не глянь, пощастило більше - я була дурним закоханим підлітком і не встигла наробити занадто багато шкоди. Тому, разом із непослухом, гріхів накопичилося лише на шість поколінь. І, повірте, це зовсім мало, бо зустрічала я людину, яка проживала п'ятдесят четверте життя, і навіть запитати було страшно, скільки ще залишилося.

За кожним з нас велося пильне спостереження і нести цю ношу випало істотам, що пафосно звали себе Наглядачами. Всі вони були зовсім різні, але завжди невидимі для людських очей. Іноді мені здається, що й вони колись були людьми, а ця «посада» – їхнє власне покарання, або нагорода. Але чи зустрічала я хоч одного усміхненого наглядача? Ні. Мій завжди був мовчазний і похмурий, а зараз явно влаштував страйк, адже вже кілька тижнів я безконтрольно виконую намічений «план» сама. Безсовісний ледар!

Таким, як ми, дістаються тіла інших людей, що не змогли існувати в цьому світі, обравши смерть. Щоразу я отримую нову оболонку, відчуваючи в цей момент непереборну цікавість дитини, яка розгортає обгортку подарунка.

Перше життя стало справжнім сюрпризом – я виявилася азіатським хлопцем, правда, без одного пальця лівої ноги... Звичайно, жити в чоловічому тілі набагато простіше, але перші років десять кожен ранок був справжнім катуванням, - хто ж знав, що чоловічі гормони грають не гірше за жіночі. Те життя було найдовшим.

Друге виявилося досить коротким, і хоча оболонка трапилася дійсно приваблива, п’яному водію автомобіля було якось начхати.

У третьому житті я була американкою і моторошною зубрилкою без особистого життя, вихована батьком-тираном. Це все ж таки дало свої плюси – червоний диплом, що дозволив стати адвокатом і бути ближчим до засуджених. Зізнаюся, забирати життя дуже непросто і якщо робити це, то тільки з поганими людьми. Це завжди було моїм принципом. А будучи адвокатом - я могла знати напевно, хто найбільше вартий моєї уваги.

У четвертому житті я прокинулася мексиканською сиротою без засобів для існування, що досить сильно ускладнювало життя... правда недовго.

У п'ятій – хворою на ВІЛ донькою наркомана та алкоголічки. Однак це допомогло зрозуміти, що бути сиротою не так уже й погано.

Останнє, шосте життя, чекала з жахом, на який тільки була здатна, бо закономірність простежувалася: з кожним разом млинець ставав все гіршим і гіршим. Але, мабуть, зірки вирішили зробити мені подарунок, тому що тіло виявилося привабливим, цілим, здоровим, із нормальними генами та батьками. Але, найголовніше, о Боги, я була жінкою з повним набором пальців!