Епілог

Наше довго та щасливо!

Теодор

2 роки потому

— Ти все підготував, як я і наказував? — вчергове оглядаючи каблучку, перепитував я у Ромеро. 

— Ваша Високосте, ви вже два роки як простий пекар, а королівських замашок так і не втратили.

Гвардієць ще жодного разу не втратив можливості покепкувати наді мною. А коли я сказав йому про свій намір освідчитись Мавріель, то його жарти почали виходити на новий рівень. Іноді мені здавалось, що він проговориться,  але, на щастя, такого не трапилось. 

— Та зробив я все, як ти й  казав. Її сестру попросив про допомогу,  місце вже готове, вам туди треба лиш дістатися. А ти? Точно готовий? Впевнений, що вона саме та?

— Впевнений, — і навіть краплі сумніву в моєму голосі не було. Ми з Мавріель повільно зближувались після всього, що сталось. Я не хотів її лякати, а вона все боялась, що не рівня мені. Але сьогодні час настав. 

Я попросив дівчину попрацювати в пекарні самій. Начебто все приготував для свята одного з вельмож, і їй доведеться віднести їм замовлення прямо на місце святкування А насправді вона прийде на прикрашену нами терасу з прекрасним краєвидом на все місто. Музиканти вже чекали нашої появи, а гості, завчасно запрошені, мали не видавати своєї присутності. 

Я був впевнений, що вона мені не відмовить. І не тому, що я королівської крові, а тому, що ми кохаємо один одного. І це часом перевірене відчуття. 

— Він змусив мене йти сюди пішки, в цій сукні, бо це всього лише чуже святкування, а сам кудись зник, навіть в пекарню не прийшов. А казав, що замовлення важливе… — бурмотіла собі під ніс дівчина. Вона наближалась до потрібного місця, але навіть не помічала нічого, так пильно дивилася собі під ноги, щоб не впустити той торт. Таке вже траплялося, тому дівчина була обережною. 

 — Ти на місці, — тихо шепнув їй, як тільки вона опинилась поруч. Невже дійсно не помітила?

Мавріель підняла на мене широко відкриті очі і ледь не впустила таки торта, але я вчасно його спіймав.

— Що ти тут робиш? — почала оглядатися дівчина, розуміючи, що прийшла вона туди, куди треба, але все було явно не так. — А де всі?

— Я гадаю, що нам зараз нікого не треба, — хвилюючис промовив я. 

— Що відбувається? — знервовано перепитала вона. — Навіщо ти мене дуриш? Навіщо змушуєш йти сюди, коли тут нікого немає? Чи це я дні переплутала знову?

— Ні, ти нічого не переплутала, — тихо відповів я. — Тут нікого немає, бо сьогодні свято буде тільки для нас.

Пролунала музика. Мавріель завертілась, закрутилась, намагаючись все розглянути,  але я  в цю мить взяв її руки у свої. 

— Я покликав тебе сюди, щоб показатинаскільки буває сильне почуття, коли хочеш, аби твоя половинка відчувала тільки хороші емоції. Я хотів, щоб все було так, як ти колись мріяла. Щоб була тільки ти,  твій коханий чоловік і прекрасне місце навколо. 

— Теодоре, — почала вона, вже наче здогадавшись, до чого все йде,  але я попросив договорити.

— Ти зараз настільки красива, що мені здається,  я можу осліпнути від такої вроди. Ми в красивому місці,  і я сподіваюсь, що можу стати для тебе коханим чоловіком, на якого ти можеш опертись…

Я дістав зі своєї кишені коробку з каблучкою і опустився на одне коліно. 

— Я зараз хочу тебе запитати… Чи готова ти бути зі мною? Ти готова ти довіритись мені й розділити разом зі мною життя? Ти вийдеш за мене, Мавріель? 

— Я… Я… — вона намагалася підібрати слова, дивлячись то на прикрасу, то мені у вічі. — Я вийду!

Я одягнув їй на палець каблучку, і вона відразу же підлаштувалась під неї. А потім нарешті поцілував дівчину, піднявши її на руки, і саме в цю мить з усіх усюд пролунали оплески,  крики та сміх всіх запрошених. 

Я посміхався їй в поцілунок, а коли розірвав його, то бачив таку ж щасливу посмішку навпроти. 

— Коли ти все це встиг? Увесь час же працював.

— У мене були найкращі працівники, —- я глянув вбік, знаходячи Ромеро та Ліру разом, вони хлопнули в долоні та посміхнулись нам. Ямур, який стояв поруч з ними стрибав вище всіх, і кричав, що давно знав, що ми разом, але йому ніхто не вірив. 

Так, іноді діти бачать деякі речі краще, ніж дорослі. І цього разу цей малий точно мав рацію. Ми були призначені одне для одного, просто різні обставини та упередження не дали нам це зрозуміти раніше. 

Наші близькі люди, які сьогодні були з нами, обіймали нас, раділи разом, сміялися і плескали. Але навіть серед цього гомону, серед сміху і вигуків радості, Мавріель і я бачили один одного. Лише один одного. І знали, що тепер ми не будемо одинокими ні в радості, ні у випробуваннях.

— А звідки ти знав, що в тому видінні, в будинку, на мені була саме ця каблучка? — через якийсь час спитала вона мене, поклавши голову мені на груди. 

— Я не знав, —  обійнявши Мавріель,  промовив їй у волосся. — Це каблучка моєї матері. Вона колись купила її в якогось торговця, і веліла мені подарувати саме цього персня тій, кого обере моє серце. Так я  і зробив.