Глава 54

У мене є сім’я? Справжня?

Мавріель

Виявляється увесь цей час ми були в Гірських крихтах, куди перенеслись відразу після того, як всі амулети були з мене зняті. Це мені розповіла Зієла, котра прийшла мене провідати в один з днів. 

Оскільки їхній цілитель не радив мені вирушати в дорогу, то було прийнято рішення, залишитись на деякий час у замку короля Маркуса, щоб поспостерігати чи не було надто пагубного впливі від магічного виснаження. 

Чесно кажучи, мені було ніяково дивитись королю в очі, бо він мав такий пронизливий погляд,  ніби міг зазирнути в самісіньку душу. 

— Уявляєш, він відправив свою дружину до батька, з твердим наміром розірвати їхніх шлюб, — радісно, однак зі страхом у голосі, розповідала мені останні новини Зієла. Я ледве стримала здивування.

 Жінка розповідала так, наче  це все сталося вчора, а не тиждень тому. Вона поділилась зі мною історією свого життя так несподівано. Я не думала, що ми коли-небудь зможемо отак сидіти та спокійно розмовляти. Мені здавалось, що я була не в праві… Вона майбутня дружина короля,  а я проста селянка. Але життя показало, які вміє робити викрутаси.

 — А хіба так можна?

— Коли ти король тобі все можна, — закидаючи  горішок собі до рота, промовила вона.  — Ох, я скільки б тобою не говорила, а заспокоїтись не можу. Маркус пообіцяв, що сьогодні ми розкажемо Ямуру, що ми його батьки, як тільки вони повернуться в замок з полювання.   А якщо це помилка, може не варто йому розказувати?

— Гей, я тебе розумію,  це непросто. Але Ямур вже тебе любить…

— А якщо зненавидить, за те, що кинула його? 

Я розуміла страхи жінки. Вона готова була мовчати все життя аби лише не бачити в очах дити ненависті. Але  втому, що вони були розділені одне з одним не було її провини. 

— Ти не одна, Зієло. Поруч з вами багато людей, які зможуть розказати Ямуру, як все було насправді. Вам з його батьком треба лише підтримати дитину, та показати, що він важливий для вас.

— Дуже важливий, — прошепотіла вона й сльози покотились по її обличчю. — Ох, щось я розклеїлась. То все певно через нерви. 

Ми ще довго сиділи лише удвох, розмовляючи про все і ні про що водночас. Чоловіки мали приїхати вже ближче до вечері. Насправді полюванням їхню поїздку не назвеш, радше обхід територій. Раніше Маркус займався цим сам, а сьогодні, як розповів мені Теодор, він захотів взяти з собою сина. 

Коли ми почули цокіт копит, а у дворі стало надто гучно, то не чекаючи ні хвилини,  вийшли на вулицю. Точніше, Зієла вибігла, а я повільно йшла за нею. Я розуміла, що вона не всидить на місці, і так воно й було. 

Увесь час за вечерею, вона поглядала на короля Маркуса, так і не доторкнувшись до вечері, на що він лише хмурився. 

— Ого, а таку птицю я ще не куштував,— захоплено розповідав про кожну страву, які їв, Ямур. Кухарки його особливо полюбили, адже кожну страву, яку вони готували хлопчик щедро та щиро хвалив, їв з задоволенням і просив добавки. 

— Це ти ще торт не куштував, — видав таємницю Ромеро, який стояв за його спиною. 

— Торт? — округлив свої оченята Ямур, і всі за столом засміялись з його реакції. — А можна мені вже торт?

Він питав дозволу у Зієли, якій почав довіряти, жінка посміхнулась та кивнула слугам, щоб ті принесли ласощі дитині. 

А в цей час король  Маркус піднявся зі свого місця та став позаду жінки,  поклавши їй руки на плечі. Це була своєрідна команда. Вона нервово зітхнула і я бачила, що вона навіть почала труситись від хвилювання. 

— Ямуре, хлопчику мій, — почав обережно король. — У нас з Зієлою є до тебе розмова. Ти ж вже дорослий і можеш вести з нами розмови, адже так?
Малий кивнув, відкладаючи виделку. Він глянув спочатку на них обох, а потім на Теодора, який  лише підморгнув йому.

— Пам’ятаєш я розповідав тобі, що колись давно я загубив свого сина? — він дочекався  поки Ямур підтвердить і знову продовжив, зловивши руку Зієли, яка до нього потягнулась. — Так от, нещодавно я дізнався, що знайшов його.

— І ти хочеш нас познайомити?

— Ні, любий, — звернулась до нього Зієла,  встаючи зі свого місця. Ми ж бо були всього лише свідками їхнього воз’єднання. — Маркус хоче сказати, що ти і є нашим сином.

На мить у їдальні запанувала тиша. Ямур широко розплющив очі, наче не повірив почутому. Він дивився на них із сумішшю здивування та обережної радості. На жаль життя навчило його не радіти завчасно. 

І в цю мить мені стало його так шкода.

— Ви ж мені не брешете?

— Та хіба про таке брешуть? Звісно, що ні, сонечко, — вона взяла його руки у свої, і перевівши подих,  продовжила. — Я так боялась, що не знайду тебе. А тепер ти тут, з нами і я можу тебе обійняти.

Він все ще не наближався до знайдених батьків, а вони в цей час чекали, щоб  хлопчик обдумав все, що почув та першим зробив крок назустріч.

— Якщо я ваш син, то ти — моя мама? — Зієла радісно кивнула. — А ти тоді мій батько? І це виходить, що у мене є сім’я? Справжня? Така, як і у інших?