Глава 53

Невже це все закінчилось?

Мавірель

Мені було так добре. Таке відчуття було, наче  я могла літати на хмаринках. Або перестрибувати з однієї на іншу. Єдине, що мені заважало — це яскраве світло, яке нещадно било в обличчя.

— Що це таке? — прикриваючи  очі в згині ліктя, пробурмотіла я.

— О, вона прокинулась? Теодоре, Мавріель прокинулась! — знайомий дитячий голосок, який прозвучав зовсім поруч,  змусив мене відкрити очі повністю. Ямур.

Це точно він. Але звідки йому тут було взятись?

— Що трапилось? Де я? — я стрімко сіла на ліжку, і відразу ж чомусь його оглянула. Може тому, що воно було таким м’яким. То от чому мені здавалось, що я на хмаринках. Дивно, що після всього мене нічого не боліло. Навіть не так, я жива і це було найдивнішим.

— Мавріель? — у дверях просторої кімнати, трохи  схожої до тієї, в яку мене відправив король, стояв Теодор. Він виглядав втомленим, наче всю ніч своє борошно носив. — Нарешті ти отямилась.  

Він підійшов ближче до мене, сідаючи поряд з Ямуром, оглядаючи мене всю.

— Нічого не болить? Може покликати цілителя?

— Ні, — захитала я головою. — Нікого не треба кликати. А ти як?

Мені хотілось про все його розпитати, адже картинка про те, що відбувалось й досі стояла у мене перед очима. Мені здавалось, що тоді були мої останні миті. Але говорити про те, що відбувалась на Північному перевалі не варто було перед Ямуром. Його дитячі вушка не були для цього призначені. 

— Я в порядку, — хитнув він головою. — Тут Ямур від тебе не відходив. Постійно тебе оберігав.

— Справді? 

— Угу, — хитнув головою хлопчик, а поті обурено заговорив. — Ти так довго спала, скажу я тобі. А я все думав коли ж ти вже наспишся. Мені стільки всього хочеться тобі розповісти. Мене тут такою смачною їжею годували…

Ямур говорив не перестаючи, а коли Теодору вже набридло слухати одне і теж, він попросив малого збігати на кухню та попросити приготувати для мене обід. 

Хлопчик надув щоки, але зліз із ліжка.

— Добре, але я повернусь швидко! — гукнув і вибіг, так грюкнувши дверима, що я навіть здригнулась.

— Як довго я була непритомною? — поцікавилась, як тільки ми залишились з Тедором наодинці.

— Майже тиждень, — опустивши голову, промовив він. — Я вже думав, що ми запізнились, але Маркус — сильний маг,  і якби не він… Один амулет таки зірвався, але на щастя не найсильніший… Подумати страшно, що було б якби ми не встигли. 

— Але я ж прокинулась, —  я потягнулась до його руки,  щоб втішити. — А якщо щодо вашого батька? Він… З ним…

— Він у Маркуса. Насправді список його злочинів насправді був значно більшим, ніж просто приховування існування Ямура. Тож, тепер він навіки заточений у темницю. І не кажи мені “ви”,  ми ж домовилилсь. 

— Мені шкода, — промовила я,  відчуваючи, що щоки червоніють. 

— Не варто, — хитнув головою Теодор. — Він не був мені сім’єю, то ж журитись не буду. 

Я легко розтягнула губи у посмішці, але це була не вона. Мені й справді було шкода пекаря. Яким би не був його батько, але тепер він точно залишився один. 

— То тепер ти займеш його місце? 

Теодор здригнувся,  почувши моє запитання. Болюче питання, я розуміла, але все ж не могла не поцікавитись. Все-таки мені не були відомі порядки щодо передачі влади, але я знала, що коли йде з один король, а його місце приходить інший. 

— Влада мене не цікавить, Мавріель, — тихо відізвався він і знову потягнувся до моєї руки. — Я не стану наступним королем, бо у цих земель є гідний правитель. Мені до душі лежить інше. Тихе містечко, привітні люди,  невеличка пекарня, і одна помічниця, яку всі називають “ходячою проблемою”.

Мені аж подих перехопило від його слів. Вони були такими нереальними, що мені здавалось ніби я й досі сплю. Там, у лісі, коли він потягнувся до мене за поцілунком… Ні не так, тоді це виглядало наче жалість. Наче він вибачався за те, що я опинилась в такому становищі,  але зараз все було інакше. 

— Ой… — вирвалося в мене коли я сама себе вщипнула. Теодор засміявся, спостерігаючи за мною. Мені здавалось, що в цю мить тривоги його почали відпускати.

— То ви не дивлячись на все, досі готові до того, щоб я у вас працювала?

— А чого б ні? — задоволено протягнув він, підіймаючи мою руку до своїх губ, після чого невагомо поцілував її. Мої щоки вмить загорілись,  хотілось прикласти до них холодні руки, але витягувати їх з Теодорових рук не хотілось. 

Я насолоджувалась простою ласкою, сподіваючись, що мені це все не ввижається і що це не закінчиться згодом.

— То що скажеш,  Мавріель, готова йти зі мною пліч-о-пліч? 

— Готова, — тихо відізвалась, вдивляючись в його щирі очі, та дякуючи всесвіту, що подарував мені таку людину, як Теодор.