Глава 52

Це була остання наша розмова 

Теодор

Як тільки моя нога ступила на Північний перевал, перше, що я відчув — це спис, який упирався мені у спину. Мене зустріли наче “дорого” гостя. Сарказм. 

Я відволікся, лише на мить, коли почув тихий писк від Мавріель. Але батько знову заговорив:

— А я все думав, чи не боягуз ти, синку, чи ні, — дивлячись на мене,  промовив батько. — Але ти прийшов. 

— Твій план спрацював. Як, власне, завжди. То чому ж ти дивуєшся?

Батько змінився на обличчі. Увесь побагровів й рвучко наблизився до мене, показуючи себе справжнього.

— Де дитина?

— Поруч зі своєю матір’ю, і скоро познайомиться з батьком, — крізь зуби, але самовдоволено промовив я. 

— Тож ти обираєш не рятувати свою любу жебрачку? — переводячи погляд на Мавріель, яка лише вся стискається, поцікавився батько. — Не хочеш, аби вона жила? Вже набридла?

Він бурмотів собі під носа ці дурні запитання. Зараз він все більше був схожий на божевільного. Влада його зіпсувала, а бажання утримати її — позбавила всього людського. Інакше як пояснити те, що він насмілився підняти меча на рідну дитину?

— Ямура ти вже не отримаєш. Маркус знає про дитину, а отже, віддати тобі його я не зможу. Може, поторгуємось? Ти мені скажеш, де ключ від амулетних вузлів,  а я натомість  відмовлюсь від трону.

— Ха-ха-ха, — розреготався батько. —  Ти думаєш, що я. Ха-ха-ха, через те, що боюсь, що ти займеш трон?  Та я…

— Мій королю, — раптово промовила королева, оманливо ніжним голосом,  перебиваючи батька. — Маркус тут, твій син привів його з собою. 

Батько заозирався, очікуючи побачити племінника десь поруч, але помилився. 

—  Ти так боїшся  його появи? —  приголомшено запитав я. —  То я не помилився, заручившись його підтримкою,  правда?

—  Стули свою пельку, ти невдячний пес! 

— Невдячний? — я криво усміхнувся, хоч усередині все кипіло. — За що саме мені дякувати? За те, що ти відібрав у мене все, а натомість дав примарну надію, що відпустиш? За ворогів, яких видавав за друзів — за що?

— У тебе була родина, але ти ж не захотів її приймати, —  заговорила королева. 

— Моєю сім’єю була моя мати, яку ти ж і згубила. Скажеш, я маю тобі подякувати?

Мавріель в цей час, ніби відчувши мій стан, легко стиснула мою руку. Я глянув убік, туди, де з’єднувались наші руки, а потім  підняв на неї погляд. Вона вся згасала,  амулети тягнули з неї сили, і, здавалось, що вона зчахне раніше, ніж вони вибухнуть. Але вона, не дивлячись на це все, усім своїм виглядом підбадьорювала мене. 

— Скажи мені, як урятувати дівчину, і я залишусь біля тебе, — я глянув на батька, в надії, побачити в ньому хоч якийсь залишок чогось людського. Однак і тут помилився. 

— У тебе був вибір до цього. Ти мав прийти до мене з дитиною, а не віддавати його Маркусу. Але ти цього не зробив, а отже, не буде тобі компромісу. Ти не послухав мене, а я не буду слухати тебе. Це твоя кара. Таким був твій вибір. 

Я стискав зуби так сильно, що аж відчув, як зводить щелепу. Навіть повітря між нами стало важким і гірким. Це мій вибір…

Все так, як і було у пророцтві: я мав обирати між троном та нею. Цією “нею” зажди була Мавріель. 

Моя кара?

Вона лише у тому, що я підпустив цю дівчину до себе ближче, ніж чого дозволяли обставини. 

— Він зробив правильний вибір, прийшовши до мене, — наче грім, прозвучав голос Маркуса. — Теодор в мені знайшов вірного союзника, такого, якого в тебе ніколи не було. Та вже й не буде…

— Як ти… — король, заозирався, намагаючись зрозуміти, як його племінник так швидко опинився поруч. Впевнений, що він точно поставив пастки, аби заглушити будь-яку сторонню магію. Однак він не врахував, що я можу одну з них зняти. Точніше Ромеро, який наче тінь слідував за нами, не показуючись. 

Маркус ступив уперед, наче розсуваючи темряву навколо себе. Його присутність відчувалася твердим спокоєм, який розбивав усю впевненість короля та королеви. 

 — Ти навчив мене боятись тебе. А тепер дивуєшся, що я навчився обходити те, чим ти лякав мене все життя? — Маркус говорив впевнено і все ближче підходив до подружжя. Королева намагалась тримати обличчя, але гидливість свою стримати не змогла. Вона все ще вважала себе вище за справжніх королівських нащадків. До того ж була впевнена, що Маркус її не чіпатиме, адже вона недавно народила. 

— Ти думаєш, що тепер наша черга тебе боятись? — виплюнула вона свої бридкі слова. — Думаєш, якщо знайшов свою підстилку, то все, життя заграє новими фарбами? Нііііі, такого не буде! Ти не гідний кращого життя, ти…

— Зв'яжіть її та закрийте рота, — наказав своїм воїнам Маркус, коли ті оточили периметр. — Ну вже занадто багато дурного вона говорить. 

Вона кричала,  пручалась, кликала на допомогу короля, але той навіть не смикнувся.

— Та як ти смієш? Я король на цих землях! Я буду битись до останнього воїна…

— Ти король? — Маркус засміявся, але навіть не глянув на свого дядька, звертаючись до нього майже байдуже. — Ти — непорозуміння, яке так і не навчився стояти самостійно. Ти викрав мого сина, бо знав, що я захочу для нього повернути втрачені землі, на які маю повне право? Ти приховував від мене правду роками, забрав усе, що я мав. Та що там я — ти сина свого не пошкодував, і ставився до нього гірше, ніж до чужого. А воїнів ти цих зібрав, не для того, щоб показати свою міць, а тому, що боявся… Боявся, що я прийду тобі помститись. І я прийшов.