Глава 52

Це була остання наша розмова 

Теодор

Як тільки моя нога ступила на Північний перевал, перше, що я відчув, це спис, який упирався мені у спину. Мене зустріли наче “дорого гостя”. Сарказм. 

Я відволікся, лише на мить, коли почув тихий писк від Мавріель. Але батько знову заговорив.

— А я все думав чи не боягуз ти, синку, чи ні, — дивлячись на мене,  промовив батько. — Але ти прийшов. 

— Твій план спрацював. Як, власне, завжди. То чому ж ти дивуєшся?

Батько змінився на обличчя. Увесь побагровів й рвучко наблизився до мене, показуючи себе справжнього.

— Де дитина?

— Поруч зі своєю матір’ю, і скоро познайомиться з батьком, — крізь зуби, але самовдоволено промовив я. 

— То ж ти обираєш не рятувати свою любу жебрачку? — переводячи погляд на Мавріель, яка лише вся стискується, поцікавився батько. — Не хочеш, аби вона жила? Вже набридла?

Він бурмотів собі під носа ці дурні запитання. Зараз він все більше скидав на божевільного. Влада його зіпсувала, а бажання утримати її — позбавила всього людського. Інакше як пояснити те, що він насмілився підняли меча на рідну дитину?

— Ямура ти вже не отримаєш. Маркус знає про дитину, а отже віддати тобі його я не зможу. Може поторгуємось? Ти мені скажеш, де ключ від амулетних вузлів,  а я натомість  відмовлюсь від трону.

— Ха-ха-ха, — розреготався батько. —  Ти думаєш, що я. Ха-ха-ха, через те, що боюсь, що ти займеш трон?  Та я…

— Мій королю, — раптово промовила королева, оманливо ніжним голосом,  перебиваючи батька. — Маркус тут, твій син поривів його з собою. 

Батько озирнувся, очікуючи побачити племінника десь поруч, але помилився. 

—  Ти так боїшся  його появи? —  приголомшено запитав я. —  То я не помилився, заручившись його підтримкою,  правда?

—  Стули свою пельку, ти невдячний пес. 

— Невдячний? — я криво усміхнувся, хоч усередині все кипіло. — За що саме мені дякувати? За те, що ти відібрав у мене все, а натомість дав примарну надію, що відпустиш? За ворогів, яких видавав за друзів, за що?

— У тебе була родина, але ти ж не захотів її приймати, —  заговорила королева. 

— Моєю сім’єю була моя мати, яку ти ж і згубила. Скажеш,  я маю тобі подякувати?

Мавріель в цей час, ніби відчувши мій стан легко стиснула мою руку. Я глянув убік, туди не з’єднувались наші руки, а потім  підняв на неї погляд. Вона вся згасала,  амулети тягнули з неї сили, і, здавалось, що вона зчахне раніше, ніж вони вибухнуть. Але вона, не дивлячись на це все, усім своїм виглядом підбадьорювала мене. 

— Скажи мені, як урятувати дівчину, і я залишусь біля тебе, — я глянув на батька, в надії, побачити в ньому хоч якийсь залишок чогось людського. Однак і тут помилився. 

— У тебе був вибір до цього. Ти мав прийти до мене з дитиною, а не віддавати його Маркусу. Але ти цього не зробив, а отже не буде тобі компромісу. Ти не послухав мене, а я не буду слухати тебе. Це твоя кара. Таким був твій вибір. 

Я стискав зуби так сильно, що аж відчув, як зводить щелепу. Навіть повітря між вами стало важким і гірким. Це мій вибір…

Все так, як і було у пророцтві, я мав обирати між троном та нею. Цією нею зажди була Мавріель. 

Моя кара?

Вона лише у тому, що я підпустив цю дівчину до себе ближче, ніж чого дозволяли обставити. 

— Він зробив правильний вибір, прийшовши до мене, — наче грім прозвучав голос Маркуса. — Теодор в мені знайшов вірного союзника, такого, якого в тебе ніколи не було. Та вже й не буде…

— Як ти… — король, заозирався, намагаючись зрозуміти, як його племінник так швидко опинився поруч. Впевнений, що він точно поставив пастки, аби заглушити будь-яку сторонню магію. Однак він не врахував, що я можу одну з них зняти. Точніше Ромеро, який наче тінь слідував за нами, не показуючись. 

Маркус ступив уперед, наче розсуваючи темряву навколо себе. Його присутність відчувалась не магією, а твердим спокоєм, який розбивав усю впевненість короля та королеви. 

 — Ти навчив мене боятись тебе. А тепер дивуєшся, що я навчився обходити те, чим ти лякав мене все життя, — Маркус говорив впевнено і все ближче підходив до подружжя. Королева намагалась тримати обличчя, але гидливість свою стримати не змогла. Вона все ще вважала себе вище за справжніх королівських нащадків. До того ж була впевнена, що Маркус її не чіпатиме, адже вона недавно народила. 

— Ти думаєш, що тепер наша черга тебе боятись? — виплюнула вона свої бридкі слова. — Думаєш, як знайшов свою підстилку то все, життя заграє новими фарбами? Нііііі, такого не буде, ти не гідний кращого життя, ти…

— Зв'яжіть її та закрийте рота, — наказав своїм воїнам Маркус, коли ті оточили периметр. — Ну вже занадто багато дурного вона говорить. 

Вона кричала,  пручалась, кликала на допомогу короля, але той навіть не смикнувся.

— Та як ти смієш? Я король на цих землях. Я буду будитись до останнього воїна…

— Ти король? — Маркус засміявся, але навіть не глянув на свого дядька, звертаючись до нього майже байдуже. — Ти — непорозуміння, який так і не навчився стояти сам. Ти викрав мого сина, бо знав, що я захочу для нього повернути втрачені землі, на які маю повне право? Ти приховував від мене правду роками, забрав усе, що я мав. Та що там я, ти сина свого не пошкодував, і ставився до нього гірше, ніж до чужого. А воїнів ти цих зібрав, не для того, щоб показати свою міць, а тому, що боявся… Боявся, що я прийду тобі помститись. І я прийшов.