Глава 51

Коли знімаються маски

Теодор 

Пошуковий маячок привів мене до Чорного лісу, впевнений, що у кожному королівстві є такий ліс. Сюди батько зганяв усіх, хто зашкоджував його трону та владі. А тепер тут опинився і я. 

Судячи з того, що говорив Ален, моя поява тут була чітко спланована, а отже можна вважати, що я потрапив у пастку. 

—  Мавріель, ти в порядку? — першим ділом мені хотілось впевнитись, що з дівчиною все було гаразд,  інакше все було марно. Я підійшов до неї ближче,  а Ален навпаки зробив крок назад, однак меча свого витягнути встиг.

—  Так, —  пересохлими губами промовила вона. Я бачив, що дівчина була втомлена,  сумніваюсь, що їй за увесь час вдалось нормально відпочити. —  Зі мною все гаразд.

—  О, зараз розплачусь від такої сцени. 

—  А ти поплач, може тобі легше стане, —  з-за моєї спини з’явився Ромеро, і як вірний гвардієць став переді мною, закриваючи своїм тілом. —  Може не так страшно буде. Бо я навіть в цих сутінках бачу, як трясуться твої коліна.

—  Ти її не врятуєш, —  ігноруючи слова мого гвардійця, промовив Ален.  —  Я поклявся королеві, що за будь-яку ціну заманю тебе  у пастку та дам їй знати. 

Я оглядав дівчину, незадоволено підтискаючи губи. Вона  вся обвішана амулетами. Я тільки потягнувся до неї,  як Мавріель зробила крок назад, захитавши головою.

— Не треба,  — прошепотіла вона. — Вони… Вони  всі зірвуться. 

Мавріель стояла вперто, притискаючи до себе руки, ніби ті амулети були частиною її самої. 

— Не від дотику, — вставив свої п'ять копійок Ален. — Від часу, чим довше ти тут, тим менше шансу у неї вижити.

— А що це ти такий добренький? — не втримався Ромеро від уїдливості. — Розмови тут ведеш…

— А я все одно не вийду з цього лісу. Я знаю, що це моя остання місія. То що вже мені залишається? Можу лише інформацією поділитись де на тебе чекають король і королева. 

— Кажи, — сипло промовив я, дивлячись на одну лише Мавріель. Мені було невимовно важко бачити її такою. Знати, що я став причиною її проблем. Хоча завжди всі казали, що то вона моя проблема, а по факту виявилось, що навпаки. 

Тут було тихо,  одне лише наше дихання було чути. Я знав, що воїни Маркуса чекатимуть мого наказу, що вони не ринуться в бій першими. Але окрім мене був ще сам Маркус, і якщо я затримаюсь тут, то він почне свою помсту раніше. 

Чоловіку достатньо було одного дня, щоби кинути всіх причетних до зникнення Зієли в темницю, там вони чекатимуть свого вироку, як тільки Зієла вкаже на них пальцем. Тому навіть, якщо я не завершу цю історію, то він завершить без мене. 

— Вони чекають тебе на Північному перевалі, — нарешті мовив він. 

— Звідки мені знати що ти не брешеш?

— Нащо мені брехати, їм нема сенсу затягувати час. Чим скоріше ти погодишся на їхні умови, тим скоріше вони допоможуть зняти з дівчини ці кайдани. 

— Але вона піде зі мною, — впевнено промовив я, хапаючи дівчину, яка стояла тихо, немов мишка. Їй було страшно, це було видно неозброєним оком, але все ж вона сміливо довірилась мені, коли на мою вимогу, стиснула мені руку. 

— Скільки часу лишилось? — запитав я, не відводячи від неї погляду.

— День. Можливо, трохи більше, якщо її магія підтримуватиме амулети. Але… — він зітхнув. — Це її спалює, ти ж сам бачиш. Вона слабка, занадто, щоб витримати їхню силу.

Я й без його підказки бачив, що шкіра Мавріель під амулетами ледь тліла слабкими відблисками. Вона була бліда, аж сіра. І все це поєднувалося з тихим, але впертим страхом у погляді.

— Ромеро, — віддай Алена людям Маркуса, я впевнений, що вони з радістю приведуть його до його справжнього господаря. А потім  йди за мною. Ми з Мавріель вирушимо першими.

— Не через телепортаційний портал? 

— Ні,  — довелось хитнути головою. — Через ці амулети магія може бути нестабільною й кристал може не спрацювати так, як нам це потрібно,  не будемо ризикувати. 

— Впевнений, що своїм ходом встигнеш?

— Буду підживлювати її своєю енергією. Якщо ні, то спробую щось придумати. 

Гвардієць кивнув мені, й схопивши чоловіка, який здавалося й не пручався зовсім,  вирушив назустріч нашим хлопцям. Це взагалі було дивним все. Таке відчуття, наче Ален хотів, що ми їх швидко знайшли, ніби такою була його ціль. 

Та роздумувати часу  не було, треба було виправляти те, що вже встиг наробити мій батько, і я сподівався, що Зієлу з Ямуром Маркус забрав у безпечне місце, що вони не пручались та пішли з його людиною. 

До Північного перевалу ми йшли важко. Хоч і шлях був невеликий, але вийти з Чорного лісу не так вже й просто, як увійти до нього.

— Мені дуже шкода, що через мене ви знову потрапили у халепу, — через деякий час промовила Мавріель, коли знову перечепилась через щось  і ледь не полетіла вниз. 

— Стривай, — я зупинив її та розв’язав руки. І як тільки не додумався зробити це раніше? — Ти такі дурниці верзеш,  Мавріель.  То не я через тебе в такій ситуації опинилась. Це моя провина.