Глава 49

Радість чи все-таки смуток?

Зієла

Я дивилась на кучерявого хлопчика майже не кліпаючи, боялась впустити щось  чи не помітити. Насправді ж мене просто переслідував страх знову його втратити. Чим довше я на нього дивилась, тим більше помічала схожість з Маркусом. Або мені просто хотілося, щоб він був на нього схожий.

Я наробила стільки помилок, що тепер мені в чистій воді не вмитися. Я не знаю, як дивитимусь Маркусу в очі, коли він прийде за своїм сином. А те, що він прийде, у мене сумніву не викликало.

— Ямуре, — гукнула його, побачивши, як він провів поглядом дружину чоловіка, на фермі якого нас залишив Теодор. — Ти голодний,  сонечко?

— Не зовсім, — обережно промовив він, але звук його шлунку був більш чесним. — Ой.

— Ой, —  повторила я  за ним, посміхаючись. — Ходімо спробуємо тобі щось знайти. 

Я щиро насолоджувалась моментами, коли хлопчик не сторонився мене, коли могла взяти його за руку чи пригорнути до себе. Я не знаю як він жив до нашої зустрічі, але бачачи його худорлявість, розуміла, що комфортним це життя було назвати важко. 

І в ці моменти я відчувала шалену провину за те, що я була в теплі, сита та задоволена, в той час, як моя дитина…

Те, що він мій, сумніву не було. Коли він тільки народився,  то єдине, що я запам'ятала — родиму пляму за вушком. І коли ми з ним залишились удвох, тоді коли Теодор чекав на свою помічницю,  я перевірила, чи була в нього така. Чесно кажучи, я була готова прийняти його як свого, навіть якби її там не було. Але вона була!

Та плямка була! 

Я знайшла свого синочка. 

Я обманювала всіх, сказала, що вийшла заміж, а сама платила чоловіку, який дозволив пожити у нього. Платила йому, щоб він потайки шукав мого сина. Саме він сказав мені йти в те містечко, в якому оселився Теодор. І він мене попередив про лихачів. 

Я обманула всіх, але не себе. 

Я намагалась знайти відраду в обіймах Теодора, дурячи його й себе, бо ми були один одному лише друзями. Може він і мав якісь почуття до мене, але я своїм вчинком сама відвернула його від себе. Та навіть не дивлячись на все, що я зробила, він все одно допоміг мені. Він укривав мого сина від холодних ночей, годував,  піклувався про нього. І я за це була йому вдячна.

— Ти мене не слухаєш, — ображено протягнув хлопчик, і як виявилось він вже добрих три хвилини намагався мене догукатись, а я так і стояла з тарілкою в руках, дивлячись на нього. 

— Слухаю,  сонечко, повтори, будь ласка, я всього на мить задумалась. 

— Там тітка Міна питала чи не хотіли б ми приєднатись до них за обідом.

— А ти б хотів?

— Нам би не було так нудно удвох, — знизав він плечима. — Може, якби я слухав розмови других, то не так би хвилювався за Мавріель.

Ох, Мавріель. Та дівчинка, яку захищали ці двоє. Шкода було, що вона потрапила у лапи лихачів, але саме завдяки цьому її вчинку ми змогли піти, бо не відпусти вона тоді Теодорову руку,  ми б не змогли перенестись. 

— Але я вірю її чоловіку,  він сказав, що приведе її сюди, а отже так і буде. Він ще жодного разу мене не обманював і цього разу, я впевнений, теж.

— Любий мій, — я не втрималась, щоб обійняти дитину. Мені все хотілось розповісти йому, і  про те, що я його мати, і про те, що Теодор його дядько, але постійно себе осмикувала.

— Ямуре, Зієло, ходіть сюди, — прозвучав голос Грена, але він був таким схвильованим, що я аж підібралась вся. 

— Щось сталось?  — обережно визираючи з кімнати, запитала.  Я вирішила, що спершу варто вийти самій, а потім, переконавшись, що все нормально, покликати і Ямура. 

— Сталось, — мовив незнайомий мені чоловік. Але судячи з того, що Грен стояв поруч з ним цілий та неушкоджений,  можу припустити, що вони були знайомі.

Але щось не відпускало мою тривожність. Я й досі бачила в ньому підступ. 

— Хто ви такий і що вам від мене треба?

Чоловік навіть не сіпнувся, тільки кутики догори підняв. Він оглянув мене немов комаху, яка крутилась перед його очима.

— Я прибув сюди за дорученням мого короля. Його наказом було перевезти вас у безпечне місце.

В цю мить за моєю спиною я почула гучні дитячі кроки, й тут же обернулась, щоб схопити Ямура за руку. Стало страшно. Король не знав де я. Він не міг знати, бо як пояснив мені сам Грен, ніхто з придворних не знав про його дружбу з Ромеро. Але цей чоловік, що стояв переді мною, чітко про все сказав.

— Хто ви такий? І яке це безпечне місце? 

Грен стояв збоку, ніби сам не знав, куди подіти руки,  і це мене лякало ще більше. Він, поки ми були тут, був упевнений у собі, а тепер нервував. І через це я нервувала вдвічі сильніше.

— Я від короля Маркуса,  за його наказом тут дію.