Глава 48

Королівська підступність 

Мавріель

Мене кинули прямісінько з порогу всередину кімнати, а потім міцно зачинили двері, так нічого й не пояснюючи. Ну хто ж так робить? Ми ж свої. Ми, прості люди, мали б триматись один за одного, але скільки б  я дорогою до своєї нової “камери” намагалась поговорити з ними, хлопці йшли німака. 

Мені звісно цікаво було чому король наказав кинути мене саме сюди, в якусь з кімнат, а не в темницю,  наприклад. Від того б більше толку було. А так, я знаходжусь у відносному комфорті, у просторій кімнаті та з м’яким ліжком. Не схоже на покарання, більше на заохочення. 

— Гей, там є хтось за дверима? —  стукнула я долонею по дверях, але мені ніхто не відповів. 

Дивно,  ну ж не може бути такого, що мене просто так тут залишили. Чи може? Я ж не якась там важлива персона, щоб мене охороняти довелось. 

Але причина покликати когось з нормальних людей у мене була інша. Я не намагалась вибратись звідси, хоч і хотілось. Просто мені треба було… Ну,  у справах.

— Ну будь ласочка, хоч хтось чує мене? Та ви знущаєтесь! — пробурмотіла я і приклала вухо до дерев’яних панелей. — Гей! Лю-ди!

Однак, скільки б я не стакала, по той бік дверей стояла тиша. І я вже думала здатись, якби через декілька хвилин, всередину не зайшла дівчина. Її невпевнені кроки нагадуювали мені мої. А я ж казала, що  прості люди мали б тримались разом. 

— О, чудово, — вигункула я. — Я вже терпіти не можу, скажи мені, де я можу знайти тут вбиральню.

Дівчина глянула на мене ніби на дурненьку. 

О, ну звісно. Так, я знаю, що мені тут не місце, і я б з радістю повернулась би у свій маленький будиночок, і тільки зараз я зрозуміла слова Теодора про життя у палацах та замках. Але мене ніхто не питав, коли тягнув сюди, тому так,  ганьбитись тут доведеться частіше.

— Кімната прихована, і якщо вам потрібно буде зайти туди, то натисніть на голову цієї статуетки, — дівчина пройшла кімнатою, показуючи мені ту саму кімнату, але перш ніж я встигла зайти всередину,  вона спіймала мене за руку: — До вас зібралась прийти королева, я прийшла попередити вас про це.

— К-королева? — я злякано глянула на неї, явно не очікуючи почути щось подібне. Ну добре — король, той мав свої інтереси, шукав сина, але вона то чого? 

Дівчина більше ні слова мені не сказала, відпустивши мене нарешті. Коли я залишилась сам на сам зі своїми думками. Мені було страшно, дуже страшно, хотілось скоріше покинути цей палац. Я думками постійно поверталась до того моменту, коли ми намагались втекти з Теордорового будинку, як він хапався за мою руку, а коли зрозумів, що я не тримаюсь, то на його обличчі виступив справжнісінький страх.

Принаймні мені хотілось так думати. Краще вважати, що я була небайдужа цьому чоловікові, ніж думати про те, що його родичі готові мене придушити просто за факт мого перебування з поруч з ним. 

Та не встигла я помріяти, як двері в кімнату з гучним стуком відкрилась,  показавши мені статну жінку. Вона усім своїм виглядом показувала, що була господинею цього місця. Її пишна сукня,  яку я могла бачити хіба що на якихось картинках, бо навіть наші вельможі не носили щось, навіть трішки схоже на цей витвір мистецтва, колихалась з кожним кроком. Темно синя тканина вдало підкреслювала її блідоликість,  а золота вишивка, була схожа на такого ж кольору волосся.

Однак варто було жінці відкрити рота,  я зрозуміла, що розмова наша не може бути приємною. 

— Хм, то от ти яка… — промовила вона, зробивши крок вперед. 

Вона оглядада мене ніби скот на базарі, однак сумніваюсь, що вона знала, як його взагалі треба обирати. Але це не завадило мені відчувати себе подібним чином.

— Ваша Величносте, — склонилась я у поклоні, але, скоріш за все, то мої ноги мене не тримали. 

— Мені доповіли, що ти вже зустрічалась з королем, —  вона обійшла мене, змусивши, покрутитись, щоб стояти до неї обличчям. — Але розмова ваша була короткою. Сумніваюсь, що йому вдалось щось цікаве від тебе дізнатись,  ти ж ніяка. 

— Ніяка? — вирвалось у мене, хоч я й не збиралась відповідати. Слово вкололо неприємно й боляче. — Ваша Величносте, я не…

 — Ой, не починай, щоб ти не сказала, нічого не змусить глянути на тебе інакше. Теодор такий же, нічого в ньому королівського немає. І жінку собі вибрав подібну.

Вона й далі продовжувала розказувати про мої недоліки, а я все ніяк не могла зрозуміти, чому вони вважали мене жінкою принца. Навряд чи ті лихачі могли охарактеризувати мене саме так. Ми ж не були близькі з моїм пекарем. Так,  не сперечатимусь,  ми багато часу проводили разом, але це ж не показник.

 — До мене дійшли деякі плітки,  — обережно почала вона.  — Кажуть, що він пішов до Маркуса. Адже саме це повідомив моєму королю Ален? 

Жінка дочекалась поки я кивну,  і з задоволеною посмішкою продовжила:

 — Так, Ваша Величносте,  але я не думаю, що ваш син піде…

Жінка засміялась так голосно та щиро, що я мусила замовкнути так і не завершивши речення. Вона ледь не заходилась, сміючись з мене. Що я такого дивного сказала?