Глава 47

Знайомство з королем

Мавріель

Коли король вигнав всіх, хто був в його кабінеті,  то звелів мені сісти, а сам зручно вмостився навпроти. 

Я не слідкувала скільки ми так просиліди, але надто довго він просто мовчки розглядував мене. Всю оглянув, хіба що в зуби тільки не подивився. 

— Ну і як ви познайомились з моїм сином? Теодор рідко заводить знайомства,  а такі тим паче …— іронічно промовив він, коли ця тиша стала невимовно тяжкою.

— Я… Я працюю у нього,  Ваша Величносте. Я допомагаю йому у пекарні.

Мій голос трусився, я збивалась, постійно заікаючись. Мені вперше довелось зустрілись з королем, мене можна було зрозуміти. Але по мірі того, як я говорила,  король все більше і більше втішався, як мені здалось, з мого страху. 

Чоловік не перебивав, він навіть не рухався. Тільки пальцем легко постукував по підлокітнику, і ніби з кожним ударом відміряв мій подих. Це не була доброзичливість, це було схоже на поведінку хижака, який оцінює здобич.  І я себе саме так і відчувала. Боягузливим зайцем. 

—  То ти в курсі, що він син короля? —  спитав вимогливо чоловік, і я лише кивнула йому у відповідь. Приховувати таке сенсу не було. Не просто так ж я опинилась в цьому палаці. 

—  Так, Ваша Величносте. Він сказав мені про це, але велів ніколи не згадувати про своє походження. 

— Хм, не цікаво. Може ти маєш, щось мені розповісти,  щось таке, що я ще не чув? Те, що він цурається корони й свиням в загонах відомо. А щось інше він тобі розповідав? Про дитину, наприклад?

Чоловік закинув собі до рота одну скибочку лимона, розжовуючи її і при цьому навіть не скривився. Показував мені, що такий непохитний, чи й справді таким був?

— П-п-про яку дитину? 

— Не вдавай з себе дурненьку, — стукнув він кулаком по столі. Я здригнулась, оскільки не очікувала зіштовхнутись з його агресією. І хоч я розуміла про що питав мене король, але сказати йому правду не наважилась.  Якщо Теодор не прийшов до батька, а я думала, що саме сюди він прийде, то тоді точно нічого йому не говоритиму. 

— Він сказав, що не має дітей…

— От нерозумна дівка, — з огидою промовив чоловік. — Я чую твою брехню за кілометри. Вдаєш з себе дурненьку, але я знаю, що ти маєш чим зі мною поділитись. Чи мені покликати тих двох? Ти з ними ніби як потоваришувала, пора побачити як вони працюють. То що, який твій вибір?

Я зціпила руки в кулаки так, що відчула біль в долонях від власних нігтів. Говорити тепер зовсім не хотілось. Навіть не так, говорити тепер було страшно. Хтозна, що у нього було в голові. 

— Я й справді не розумію… Може, якби ви мені підказали, то я б…

Я говорила обережно, намагалась повторити той улесливий тон, щоб цей грізний чоловік, не став мене віддавати для допиту. 

— Я дійсно лише працювала в Теодора. Я нічого про його життя не знаю. Ви ж і самі тільки що сказали, що він не заводить дружбу з такими як я. То він і не заводив. З якої це радості йому зі мною дружити?

Я схилилась так низько до землі, що, присягаюсь, могла відчути як сильно смердів килим, який лежав на підлозі. Підіймати голови не хотілось. Але довелось,  бо король різко підійшов до мене, підіймаючи моє обличчя догори. 

— Я знаю, що Зієла найла свого байстрюка. Знаю, що й Теодору стало відомо про це. І знаю свого сина. Він такий дурний, що не прийде до мене і цим самим зіпсує все,  що я робив для його майбутнього.

На обличчі короля спочатку була зла гримаса,  яка з кожним промовденим словом, змінювалась, зм’якшуючись. Він так швидко змінював свої емоції, що я вже почала сумніватись в тому, а чи не був наш король трохи того… Схибленим. 

Мені й відповідати нічого не довелось, бо в кабінет короля влетів той чоловік, який мене затримав, тим самим перервавши тираду Його Величності. 

— Мій королю, — схилив він голову у вибаченні.  — Я прошу вибачення за те, що відриваю вас від цікавої справи. Але  у мене для вас погані новини. 

— Говори! — суворо наказав він, так і не відпустивши мого підборіддя. 

— Щойно прибув наш посильний з Гірських крихт, він повідомив мені, що ваш син прибув на землі короля Маркуса разом зі своїм гвардійцем.

— Що ти сказав? — заревів король так голосно, що мені довелось здригнутись від страху. На мить мені здалось, що він мене покарає за дії свого сина, так сильно він мене стискав. — Ідіот. Телепень. Він посмів піти до мого ворога? Він сам? Дитини з ними немає?

Чоловік стояв ніби статуя, не рухався, а може й не дихав. На всі пиатння короля, відповідав, що такої інформації не має. Злість короля відчувалася навіть на шкірі. Я, дивлячись за його поведінкою, слухняно чекала свого вердикту, і от він настав. 

— Ти! — заревів він до мого колишнього тюремщика. — Не знаю як, але ти мусиш привести його до мене, самого чи ні — неважливо. А її запріть у якісь кімнаті, щоб я не бачив її, бо точно прикінчу. І скликай моїх радників, до них є розмова. 

— Слухаюсь, — кивнув той, і жестом показав слугам, щоб ті прибрали мене з кімнати. 

Двоє невисоких хлопців,  підняли мене під дві руки, й понесли на вихід, хоча я сама могла йти, але видно вони так сильно боялись, що я втечу  і їм доведеться за це відповідати перед королем, що просто перестраховувались.