Глава 46

Неочікуваний гість

Теодор

І хоч шлях до Гірських крихт був нелегкий, однак дістались туди ми на диво швидко. І коли перед нашими очима замайоріли піки Маркусового замку, нас зустріли його воїни.

— Хто такі? — головний серед них вийшов уперед.

— Принц Теодор та його гвардійці, — промовив я твердо й упевнено. Дістав свій герб і підняв так, щоб навіть ті, хто стояв позаду, могли роздивитись. — Ми прийшли з миром. Я маю розмову до короля Маркуса.

Вони переглянулись один з одним, але навіть не поворушились. Вірно служили своєму королю. 

— Ви приїхали без попередження та ще й з дюжиною гвардійців, чому я маю вірити, що ви не зашкодите моєму королю?

— Якби це було моїм планом, то ми б не розмовляли зараз з вами,  а мій меч точно був би здійнятий вгору. Повідом свого короля про моє прибуття,  справа термінова. 

За моєю спиною Ромеро змінив хватку на руків’ї меча — не погрозливо, а радше нагадуючи вартовим, що ми тут не для світських бесід. Воїн оглянув нас, підізвав одного зі своїх,  та звелів йому бігти до короля. 

— Вам доведеться зачекати. Але не думайте, що отримавши дозвіл пройти, я пропущу всіх. Тільки ви та один ваш воїн. 

Я розумів, що вони перестраховуються. В нашій родині з довірою було важко. А враховуючи, що мій батько неодноразово здійснював замахи на життя Маркуса, то я б на його місці не пустив би на свою землю такого як я. 

Нічого не залишалось як чекати. Але у нас не було часу. Я втрачав найцінніші миті, щоб дочекатись чиєїсь милості,  аби просто врятувати дівчину, яка стала мені не чужою.

Тільки тепер я розумів, що означає мати владу. Батько її мав, але використовував її у корисливих цілях. Він не цурався прибирати людей, які були йому не вигідні. Навіть власний син не був йому потрібний до моменту, коли він не зрозумів, що я міг би йому знадобитись. 

А от Маркус…

Цей чоловік був для мене темною конячкою. Я не знав його планів,  не знав його дій. І розкривати перед ним душу… Просити його про допомогу, розкриваючи всі карти — було важко. 

Ми, чекаючи,  рішення короля,  зупинились під захисним навісом біля внутрішньої брами. Гвардійці Маркуса тримали дистанцію, але їхні мушлі-наплічники ледь не скреготіли від напруги. Усі дивились так, ніби чекали, що я от-от дістану меч і почну різню.

І смішно, і сумно: якби  вони дізнались, що я приїхав сюди не задля війни, а заради однієї зниклої дівчини, то на сміх би мене підняли.

Хвилини тягнулись довго. Ноги затерпали від того, що ми майже не рухались. Але наше терпіння було виправданим, бо через пів години  в полі зору з’явився той самий воїн, який біг доповідати королю.

—  Ваша високосте, —  захекано почав він. —  Мій король чекає на вас. Він звелів мені провести вас до нього. 

Він жестом попросив, що ми крокували за ним. І я, як того вимагав вартовий,  покликав з собою одного лише Ромеро, а іншим наказав чекати мене тут. 

Я тут непроханий гість і не мені встановлювати свої правила,  а тому мусив підкорятися, щоб поговорити з Маркусом.

Йдучи довгими коридорами, я відчував знайоме неприємне відчуття, ніби стіни сковували дихання. Затхлий запах каміння та пороху в’їдався в ніби в шкіру, залишаючи після себе неприємний присмак. Повз нас туди-сюди бігали слуги, кидаючи зацікавлені погляди. 

Але коли воїн провів нас до великих дверей, я нарешті перевів подих. Прочинивши їх, я увішов всередину, зустрічаючи Маркуса, який пильно стежив за кожним моїм рухом. 

— Несподівана зустріч, — їдко протягнув він. — Що змусило сина мого ворога так безстрашно прийти до мого замку?

— І я тебе вітаю, Маркусе, — спокійно кивнув я, проходячи всередину. Двері зачинив Ромеро, який зупинився за моєю спиною.  —  Якби новини були добрими, бо я не прийшов до тебе так несподівано. Однак цього разу, мені потрібна твоя допомога.

—  А що, батько тобі допомогти не в силах? —  скептично поцікавився він. 

—  Боюсь, що проситиму тебе допомогти мені піти проти мого батька. 

Маркус, якщо й здивувався, то виду не подав,  лише хмикнув,  рукою махнув на стілець, запрошуючи нас присісти. 

—  Хм, зацікавив. Але чому ти вирішив, що я буду йти проти волі твого батька? Після останнього разу ми ніби домовились, що кожен залишається при своєму…

—  Тільки це не так. Ти один дотримуєшся домовленостей, —  перебив я його. —  Тільки ти терпляче сидиш на своїх землях не чіпаючи наші. Лихачів не ти за мною надсилав?

Маркус нахмурився й глянув на мене ніби на дурня. 

—  Яких лихачів? Нащо ти мені здався? Після того, як ти втік, я, чесно зізнатись,  чекав, що ти прийдеш до мене, щоб переховуватись , але я був здивований, що ти не з’являвся, а зараз  вже й зовсім втратив інтерес.

—  Тоді тобі цікаво буде дізнатись, що твоя фаворитка, яка носила твого сина під серцем втекла просити у батька захисту. 

Маркус посунувся вперед так різко, ніби хтось смикнув його. 

— Повтори, — видавив він тихо, але так, що в повітрі чітко прослідковувалась пересторога.