Глава 45

То де ж рятівник?

Мавріель

Сьогодні закінчилась перша доба, як ці чоловіки тримали мене в заручниках. Годували погано, постійно насміхалися, а коли я поскаржилась на те, що мені було холодно вночі, то кинули одну лише мішковину, яка була тонка, ніби пелюстинка. Нею ж не можна було ні вкритись, ні зігрітись. 

— Щось не видно її рятівничка, — кидаючи мені в миску трохи хліба, промовив один чоловік іншому. 

— Він у нас дипломат, треба було це врахувати. Не стане просто так заявлятися сюди, щоб тут кулаками махати, — іронічно відповів йому інший. — Але ти маєш рацію: він бачив мене, а тому приховувати, чому ми прийшли сюди, сенсу немає, як і залишатися в цій дірі. То може, повернутись до палацу, а заодно притягти королю цю дівку? А там, дивись, і наш спадкоємичок підтягнеться. 

— У нас ти головний. Якщо кажеш забиратися, то я не проти. Скучив вже за нормальною їжею, та й дівчатами, які її подають… Тут таких не знайдеш, — чоловік кинув на мене свій, здавалося, здичавілий погляд, при цьому облизнувшись. — Одна шкіра та кістки. А я люблю таких, щоб руки потопали у їхніх тілах. 

— Годі тобі блазнювати. Ця нещасна й так тут ледь свідомість не втрачає. Нам вона жива треба. Якщо ти її залякаєш, як вона з королем говоритиме? Збирай краще свої лахи. 

Вони крутилися один перед одним, збираючи все, що встигли тут розкласти. Мене лише, на щастя, не збирали. Але судячи з їхньої розмови — це було ненадовго. 

 Ці варвари говорили про мене так, ніби я була одним із їхніх клунків, якими можна розпоряджатись. Але я була людиною. Так, бідною. Так, я не мала гідного захисту, але все ж  я була людиною.

Навіть зараз мене схопили, бо я була найлегшою здобиччю. 

Я прислухалася до кожного їхнього кроку, але мої очі, які я намагалася тримати відкритими всю ніч, все ж потроху програвали сну. Навіть страх, який, здавалося,  зріднився з моїм тілом, не рятував ситуацію. 

— Гей, вставай, — штовхнув мене один із них ногою в стегно. Я застогнала, бо не очікувала такого пробудження. Здавалося, що я закрила очі лише на мить. Але той підвал, який ще вчора був закиданий їхніми речами, мечами, їжею та тим, що від неї залишилося, став пустим. Оце так мить!

Отже, залишилась тільки я?

— Мені ж боляче, — мовила я,  не спромігшись підвестись на ноги. — Все тіло затекло. Ви ж не дали мені можливості рухатись. 

— Та годі тобі, — засміявся той самий чоловік, схиляючись над моїм обличчям, щоб я бачила лише його зловісну усмішку. — Тобі ще рано скаржитися.

Я намагалася підвестися, але кайдани різко стиснули зап’ястя, і я знову присіла, відчуваючи, як спина горить від напруження.

— Бери її на руки і йди сюди. Я вже дістав телепортаційний кристал. Якщо не встигнеш зайти вчасно і вас  викине десь на околицях, я тебе особисто придушу, а її за волосся притягну в палац, як не зможе доковиляти.

Видно, в цього чоловіка закінчились ті крихти терпіння, які в нього були. Тепер стало по-справжньому страшно. 

Вказівку було виконано, й цей варвар не витрачаючи часу на ввічливість, схопив мене на руки,  мов мішок з картоплею, і потягнув до кристала. Однією рукою він тримав мене, а іншою притискав до кристала.

Світ навколо мене закручувався з шаленою швидкістю. Звичні предмети втрачали свій вигляд, і тепер більше нагадували якісь невеличкі вихори. Непідготовленій мені було трохи важко. Цього разу,  було не так, як тоді з Теодором. Ми ж теж починали переноситися, тільки чомусь так кепсько я себе почувала тільки зараз.

— Очі закрий, не хочу потім одяг чистити, якщо тебе знудить, — чоловік, за якого я трималась, закрив мені очі своєю рукою,  при цьому надто голосно обурюючись, яка йому важка доля випала. 

Сам перехід тривав недовго. Хоча мені дійсно здавалося, що вся та їжа, якою мені вдалось перекусити, знову побачить світ. Коли ми прибули в потрібне місце, я це відчула відразу. І якщо чоловіки приземлилися на ноги, то я впала на коліна. 

— Що трапилось такого, що ви посміли заявитися у мій кабінет, не сповістивши мене про це? — суворий чоловічий голос зумів змусити мене здригнутися, і я, піднявши очі догори, глянула на того,  хто виглядав точнісінько так само, як і мій пекар, тільки на років двадцять старше. 

— Ми не привели, мій королю,  Вашого сина, але упіймали дівку, яка крутилась біля нього весь час. Вирвали з його рук, під час телепортації. Думаю,  вона стане вам у пригоді.

—  Хм, —  задумливо протягнув чоловік, погладжуючи своє підборіддя. — Ну, підведіть її ближче. Познайомимось. Може, й розкаже, що задумав мій син.