Глава 45

То де ж рятівник?

Мавріель

Сьогодні закінчилась перша доба, як ці чоловіки тримали мене в заручниках. Годували погано, постійно насміхались, а коли я поскаржилась на те, що мені було холодно вночі, то кинули одну лише мішковину, яка була тонка ніби лепестинка. Нею ж було ні вкритись, ні зігрітись. 

— Щось не видно її рятівничка, — кидаючи мені в миску трохи хліба промовив один чоловік іншому. 

— Він у нас дипломат, треба було це врахувати. Не стане просто так заявлятись сюди, щоб тут кулаками махати, — іронічно відповів йому інший. — Але ти маєш рацію, він бачив мене, а тому приховувати чому ми прийшли сюди, сенсу немає, як і залишатися в цій дірі. То може повернутись до палацу, а заодно притягти королю цю дівку? А там дивись, і наш спадкоємичок підтягнеться. 

— У нас ти головний. Якщо кажеш забиратись, то я не проти. Скучив вже за нормальною їжею, та й дівчатами, які її подають… Тут таких не знайдеш, — чоловік кинув на мене свій, здавалося, здичавілий погляд, при цьому облизнувшись. — Одна шкіра та кістки. А я люблю таких, щоб руки потопали у їхніх тілах. 

— Годі тобі блазнювати. Ця нещасна й так тут ледь свідомість не втрачає. Нам вона жива треба, якщо ти її залякаєш, як вона з королем говоритиме? Збирай краще свої лахи. 

Вони крутилися один перед одним, збираючи все, що встигли тут розкласти. Мене лише, на щастя не збирали. Але судячи з їхньої розмови — це було ненадовго. 

 Ці варвари говорили про мене так, ніби я була однією з їхніх клунків, якими можна розпоряджатись. Але я була людиною. Так, бідною. Так, я не мала гідного захисту, але все ж  я будла людиною.

Навіть зараз мене схопили, бо я була найлегшою здобиччю. 

Я прислухалась до кожного їхнього кроку, але мої очі, які я намагалась тримати відкритими всю ніч, все потроху програвали сну, навіть страх, який, здавалося,  зріднився з моїм тілом не рятував ситуацію. 

— Гей, вставай, — щтовхнув мене один із них ногою в стегно. Я застогнала, бо не очікувала такого пробудження. Здавалося, що я закрила очі лише на мить. Але той підвал, який ще вчора був закиданий їхніми речами, мечами, їжею та тим, що від неї залишилось, став пустим. Оце так мить!

Отже залишилась тільки я?

— Мені ж боляче, — мовила я,  не спромігшись підвестись на ноги. — Все тіло затекло. Ви ж не дали мені можливості рухатись. 

— Та годі тобі, — засміявся той самий чоловік, схиляючись над моїм обличчям, щоб я бачила лише його зловісну усмішку. — Тобі ще рано скаржитися.

Я намагалася підвестися, але кайдани різко стиснули зап’ястя, і я знову присіла, відчуваючи, як спина горить від напруження.

— Бери її на руки і йди сюди. Я вже дістав телепортаційний кристал. Якщо не встигнеш зайти вчасно, й вас  викине десь на околицях, я тебе особисто придушу, а її за волосся притягну в палац, як не зможе доковиляти.

Видно в цього чоловіка закінчились ті крихти терпіння, які в нього були. Тепер стало по-справжньому страшно. 

Вказівку було виконано, й цей варвар не витрачаючи час на ввічливості схопив мене на руки,  мов мішок з картоплею й потягнув до кристала. Однією рукою він тримав мене, а іншою притискав до кристалу.

Світ навколо мене закручувався з шаленою швидкістю. Звичні предмети втрачали свій вигляд, і тепер більше нагадували якісь невеличкі вихри. Непідготовленій мені було трохи важко. Цього разу,  було не так як тоді з Теодором. Ми ж теж починали переноситись, тільки чомусь так кепсько я себе почувала тільки зараз.

— Очі закрий, не хочу потім одяг чистити, якщо тебе знудить, — чоловік, за якого я трималась закрив мені очі своєю рукою,  при цьому надто голосно обурюючись, яка йому важка доля випала. 

Сам перехід тривав недовго. Хоча мені дійсно здавалось, що вся та їжа, якою мені вдалось перекусити, знову побачить світ. Коли ми прибули в потрібне місце, я це відчула відразу. І якщо чоловіки приземлились на ноги, то я впала на коліна. 

— Що трапилось такого, що ви посміли заявитись у мій кабінет, не сповістивши мене про це? — суворий чоловічий голос зумів змусити мене здригнутися, і я піднявши очі догори глянула на того,  хто виглядав точнісінько так само, як і мій пекар, тільки на років двадцять старше. 

— Ми не привели, мій корою,  Вашого сина, але упіймали дівку, яка крутилась біля нього весь час. Вирвали з його рук, під час телепортації. Думаю,  вона буде вам у пригоді.

—  Хм, —  задумливо протягнув чоловік, погладжуючи своє підборіддя. — Ну підведіть її ближче. Познайомимось. Може й розкаже, що задумав мій син.