Глава 44

Важкий вибір

Теодор

— Вона не перенеслась! — сказав я Ромеро очевидну річ, відчуваючи як холодок пройшов по спині. — Не перенеслась. Трясця, як мені тепер її знайти? Треба було її тримати міцніше.

Трясця, все було не так. Я помилявся, коли думав, що розумів, що відбувається. Зараз я знаю лише те, що все, що я планував пішло коту під хвіст. Ще й напередодні слідкувальний амулет забрав у неї.

Зієла міцніше притискала до себе сина,  у якого очі, здавалось, були на мокрому  місці. Не треба було їх лякати. Але мені хотілось розірватись. Бо треба було і Зієлу з малим сховати, і Мавріель витягти, бо те, що вона потрапила до рук лихачів у мене й сумніву не було.

— Збирай своїх, найвідданіших людей Ромеро, після того, як я сховаю Зієлу, ми вирушимо за Мавріель.

— Не збираєшся звернутись до короля за допомогою? — нагнувшись до мене тихо запитав гвардієць. Я мусив попросити його відійти, щоб Зієла не чула. Їй варто зберігати спокій через дитину, яка до неї тиснеться, шукаючи підтримки.

— Плани дещо змінились, друже. Там був не лихач Маркуса, а мого батька. Не Маркус шукає сина, а мій батько шукає того, кого може використати.

— Але жінка бачила праву руку короля Маркуса, — чоловік глянув на мене з недовірою. Але я точно знав про що говорив, бо мені вже довелось зустрічатись з ним. Я бачив його при виконанні завдання короля. Мого короля. 

— Я не знаю кого бачила Зієла, але я впевнений у тому, що це батько його послав. Саме тому ми не поїдемо до палацу — це занадто ризиковано. 

— Добре, — повільно кивнув Ромеро. — Я візьму й хлопця. Вивеземо їх на східну ферму Грена. Йому можна довіряти, ніхто не знає про наше знайомство, тому там не шукатимуть. Після я відправлюсь в палац, постараюсь пробратись так, щоб не попастись. Зберу людей, ти лише скажеш, коли рухатись, а  я вирушу за тобою.

Так і вирішили. Ромеро запропонував чудовий план, враховуючи, що телепортаційний артефакт я вже вичерпав. Треба було запастись більшою кількістю, бо їх, як виявилось вистачає лише на один раз. Чи це тільки тому, що я не підживлював його своєю силою?

Зієла з Ямуром мовчки рухались за нами, до місця, де Ромеро залишав своїх коней. А звідти до ферми було годину часу їхати. Малий не скаржився, але я ж бачив, що йому було страшно й він хотів, щоб його запевнили у тому, що все буде добре. 

І тому він перед самим моїм від’їздом схопив за одежину, щоб тихо поцікавитись:

— З Мавріель все ж буде добре? Ти ж знайдеш її? Ти маєш її знайти. 

Я присів біля нього, взявши малі та холодні рученята у свої, зігріваючи. Мені не хотілось його розчаровувати. За цей час, що ми провели разом, я вже встиг прикипіти до хлопця.

— Я поверну її в безпечне місце, — тихо промовив я, стискаючи його долоні. — Але ти маєш залишатись тут. Зієла залишиться з тобою. Ти тільки слухайся її, добре? 

Він кивнув мені так по-дорослому, що мені вмить стислось серце. Я затримав погляд на його обличчі, на тих маленьких рисах, що вже встигли торкнутися моєї душі. Він був ще малий, але в очах читалася рішучість і довіра, яку мені треба було виправдати.

— Добре, — тихо промовив він, і я відчув, як його долоні злегка стискають мої, мов обіцяючи, що буде слухатися.

З важким серцем я залишав їх на чужих людей, сподіваючись на їхню відданість. Зієла з Ямуром були у безпеці, але відчуття, що Мавріель у руках ворога, стискало серце. Не можна було дозволити страху паралізувати думки, але іноді він прослизав між ребрами. Тому що залишати невинну дівчину в руках лихачів, знаючи їхні методи роботи мені не дозволить ні моя совість, ні моє серце…

— Всі готові? — спитав я у Ромеро, дивлячись на те, як він вчергове перевіряв вуздечки та сідла. 

— Ми то готові,  але скажи хоч куди ми триматимемо шлях? Хлопці лише твого наказу чекають.

Я повернув голови туди, де знаходились люди,  яких зібрав Ромеро. Я знав, що від титулу так просто не втекти, але не думав, що повернутись доведеться так рано. Відповідальність висіла на плечах, немов важкий плащ із заліза. Бути спадкоємцем не означало лише носити корону в майбутньому — це означало відповідати за життя кожного, кого ведеш за собою. Кожен мій наказ, кожен крок міг стати для когось останнім.

А враховуючи те, куди я зібрався, мені вдвічі важче, адже ці люди йдучи за мною, сьогодні підуть проти свого короля. 

— Ми вирушимо в Гірські крихти, я думаю, що король Маркус зможе мене вислухати…