Глава 43

Полонянка чи союзниця?

Мавріель

Свідомість повернулась до мене через біль. Спочатку він пульсував у скронях, потім —  у спині, а  далі — в кожній кістці, наче мене перекинуло через бурю й викинуло на землю.

Повітря вдихати було важко, бо тут воно стояло затхле, з присмаком іржі та чогось прілого. Коли я спробувала поворухнутись, зап’ястя різко смикнуло, й  опустивши погляд донизу, я побачила на своїх руках кайдани. Хтось мене закував наче справжню злочинницю. Мене — тендітну дівчину, в кайдани. 

— Може, їй на голову води вилити? Може вона хоч так до тями прийде! — десь збоку пролунав грубий чоловічий голос. 

Не треба на мене води, я тут й поворухнутись не в змозі, а як вони воду виллють, то й зовсім захлинутися можу. 

— М-м-м, — простогнала я, даючи знати, що вже прийшла до тями. 

— Ти диви, яка швидка! Як почула про воду, то відразу прокинулась,  — хрипко засміявся один із них й, підійшовши ближче, присів біля моєї голови так, щоб я бачила не лише його чоботи, а й обличчя. 

— Хто ви такі, і чого від мене хочете? — промовила хрипко.

Той, що був ближче до мене розсміявся й провів своєю брудною рукавичкою по обличчі:

— Ти трохи не в тому становищі, щоб ставити запитання. Гарна, зараза, не хочеться тобі шкодити…

— Досить, — прозвучало збоку й з тіні вийшов другий чоловік. Його важка хода гулом відбивалась у моїй голові. Я вже подумки з життям встигла попрощатися, такими грізними вони були на вигляд. Ну, принаймні, один з них точно, бо інший більше на божевільного був схожий. 

— Ми, схоже, не ту дівчину схопили, — розтягуючи слова мовив він. Чоловік підійшов ближче,  відкидаючи того дивакуватого трохи вбік. — А може, й ту. Зієла вміло користується маскувальним закляттям. То, може, й цього разу його використала?

Він вдивлявся мені у вічі, намагаючись знайти там підтвердження своїх здогадок. Яку б особистість не вибирала людина, використовуючи маскувальне закляття, а очі її все одно видадуть. Бо можна змінити зовнішній вигляд, але душу — ніколи. 

— Що вам від мене треба? — прохрипіла я.

— З тобою були люди, яких ми шукаємо, — з милою, але надто страшною посмішкою промовив чоловік. 

— Я не знаю, де вони.

— Кому ти брешеш? Ви тікали разом. Ти крутилась поруч із Теодором,  і ще будеш заперечувати?

Чоловік не наближався,  але здавалось,якби він це зробив,  то я вмить свідомість від страху втрачу. Тепер я зрозуміла чому його назвали “Лихачем”. На такого глянеш — то вмить розкажеш все, що знаєш, і що робив, навіть, якщо нічого не робив. Той другий, якого витіснили перед цим, нагострював ножа. Показово це робив,  мабуть, щоб я ще більше злякалась.

— Ти з нею довго панькатись будеш? Чи вже забув, як треба інформацію діставати? — зробив він крок вперед до мене, розмахуючи тим самим ножем. — Обирай, що хочеться більше ножа чи мисленнєву пастку?

Що таке та мисленнєва пастка, я не знала, але, судячи, з того, як він облизувався, це було малоприємною процедурою.

— Але я й справді нічого не знаю. Вони не ділились зі мною ніякою інформацією. Хлопці, ви чого? Я ж просто в пекарні працюю: підлогу мию, булочки продаю. 

Я сіпнулась, коли чоловік наблизився до мене, але кайдани не дали мені зробити повноцінного руху. Вони тягнули мене до підлоги. 

— Та ну? — скептично посміхнувся чоловік. — А так і не скажеш. Де хлопчик?

— Слухай,  не хоче дівка говорити — дай мені шанс дізнатись все. Ми дурно гаємо з нею час. Я можу відслідкувати магічний слід після телепортації в тій пекарні, але на це також потрібен час. Давай з нею швидше розберуся, а там і знайдемо малого. Король не пробачить нам, якщо ми їх знову прогавимо. 

І якщо спочатку я думала, що той, який сидів переді мною, більш добрий, то  після його слів,  почала сумніватись.

— Якщо те, що я побачив в тій пекарні, не підтвердиться. І спадкоємець короля  прийде за нею, я дозволю тобі поставити їй мисленнєву пастку.