Глава 42

І знову в біді

Мавріель

Збиралась я надто швидко, точнісінько так само, як і у минулу нашу подорож, тільки зараз атмосфера була не та. І тепер збори більше нагадували  втечу. 

Поки Ромеро розмовляв з батьком на вулиці, мама й Ліра, які ще не встигли піти з дому, спостерігали за тим, як я бігала будинком, закидаючи все у валізку. А коли речі були зібрані, я, нічого не пояснюючи,  просто  попросила їх бути обережними. Знаю, що пояснити, що відбувалось, я б не змогла, та й не знала  достеменно, що за небезпека висіла над нашими головами. 

— Тільки не роби дурниць, доню, — єдине, що сказала мені матінка. — Якщо вже доля кудись кличе, то йди. Але вертайся. 

Коли я вийшла за поріг, холодне повітря вдарило в обличчя, приводячи мої думки до ладу. 

— Все взяла? — напружено поцікавився Ромеро, забираючи від мене мою сумку. Я лише кивнула йому, а потім повернулась до своїх, помахавши їм. —  Тоді вирушаймо, бо нам треба поспішити. 

— Щось не так? 

— Лихач знову засвітився, — напружено промовив Ромеро, зціпивши зуби. — Тільки цього разу не один. Я маю про це повідомити принца. 

Я застигла на місці, почувши слова гвардійця. Страх миттю промчався всім тілом, але Ромеро не дав мені часу на паніку і, схопивши за руку, потягнув у бік свого коня. 

—  Зараз не час зосереджуватиувагу на своєму страху, дівчинко. У нас є трохи часу, щоб відірватись від них й не потрапити у пастку, тому, я тебе прошу, тримайся міцно і не думай падати з коня. 

Він посадив мене позаду себе і різко смикнув віжки, завдяки чому кінь зірвався з місця. 

Ми мчали вузькою дорогою, між дерев, що з кожним поворотом ставали все густішими. Гілки били по плащу, по руках, по волоссю, але я навіть не намагалася їх відганяти, бо вчепилася в Ромеро так міцно, що пальці побіліли.

До будинку пекаря ми примчали за лічені хвилини. Він і справді не брехав,  коли казав, що впевнений у своєму коні.

В будинку, коли ми зайшли, було тихо, надто тихо, враховуючи наявність малої дитини тут. Але Ямур сидів поруч із Зієлою й малював, поки жінка з невимовним болем розглядала його. 

Теодор скакну на ноги, як тільки помітив нашу присутність тут. Перше, що він побачив — це мої перелякані очі, а потім куже серйозного Ромеро.

— Нам усім треба вшиватися звідси,  якщо не хочемо, щоб гончаки нас тут і схопили. Вони вели нас до цього будинку, тому, Теодоре, зараз якраз той час, щоб скористатися телепортаційним кристалом. 

— Ти певен, що вони настільки близько? 

— Якщо я щось тямлю у погонях, — хрипло відповів Ромеро, —а я тямлю, то відстань між нами складе  хвилин десять, не більше.

Він кивнув, розвертаючись, до скриньки, яка просто стояла на столі, і вийняв звідти невеликий кристал, що ледь тремтів у його долоні слабким сяйвом. Діяти треба було швидко, якщо Ромеро мав рацію і за нами дійсно йшли слідом. Повітря відразу стало густішим, як тільки Теодор провів по кристалу долонею, ніби сама магія у стінах дому затамувала подих. А мені казав, що не має такого кристалу.

— Зберіться всі біля мене, нас багато, — наказав пекар з усією серйозністю. —  Я кристал давно не підживлював, я не хочу, щоб хтось із нас загубився дорогою. 

Зієла відразу підійшла ближче, тримаючи Ямура за руку, який  все питав, що відбувається, але відповідь, що йому просто показують магію, хлопця задовольнила, тому він просто очікував, коли ж та магія відбудеться. Ромеро став поруч з ними, міцно зчепивши пальці на руків’ї меча,  хоч це і не могло допомогти, але, здається, йому так було спокійніше.

Я ж бо стояла осторонь, не наважуючись зробити крок. Усі рухалися  так чітко та злагоджено, ніби вже проходили через подібне не раз, однак я — ні. Я не знала, де мені стати, за кого вхопитися, і через це відбулась затримка. 

 — Мавріель! — крикнув Теодор у той момент, коли двері відчинились і у його оселю увірвалися двоє чоловіків.

— Тримай її! — поспішив до нас один з гончаків, як назвав їх Ромеро.

Але Теодор виявився спритнішим, вільною рукою взяв мене за зап’ясток, потягнувши до себе. За мою руку в цю саму мить вхопився і Ямур, злякавшись того, що на нас наставили меча. Закляття було промовлене,  і я відчувала, як нас затягувало у вихор, відриваючи від реальності, однак у ту саму мить щось пішло не так. Повітря навколо нас наче розірвалося на клапті, а магія захрипіла.

Я відчувала, що мою ногу хтось схопив й потягнув назад. Мене тягнуло в різні боки: одна сила тягнула вперед, у світло, інша — назад, у темряву. Пальці Теодора, що стискали моє зап’ястя, ковзнули від напруги, і я побачила, як його очі на мить розширилися від жаху.

Він розумів, і я теж…

Мені не вдасться перенестись з ними. Якщо я залишусь, у них буде можливість завершити перехід,  а отже, малого врятують. Саме тому я відпустила руку Теодора, і  останнє, що я відчула — це його гучний крик:

—Мавріель!