Глава 42

І знову в біді

Мавріель

Збиралась я надто швидко, точнісінько так само як і у минулу нашу подорож, тільки зараз атмосфера була не та. І тепер збори більше нагадували  втечу. 

Поки Ромеро розмовляв з батьком на вулиці, мама й Ліра, які ще не встигли піти з дому, спостерігали за тим, як я бігала будинком закидаючи все у валізку. А коли речі були зібрані я, нічого не пояснюючи,  просто  попросила їх бути обережними. Знаю, що пояснити, що відбувалось я б не змогла, та й не знала  достеменно, що за небезпека висіла над нашими головами. 

— Тільки не роби дурниць, доню, — єдине, що сказала мені матінка. — Якщо вже доля кудись кличе, то йди. Але вертайся. 

Коли я вийшла за поріг, холодне повітря вдарило в обличчя, приводячи мої думки в порядок. 

— Все взяла? — напружено поцікавився Ромеро, забираючи від мене мою сумку. Я лише кивнула йому, на потім повернулась до своїх, помахавши їм. —  Тоді вирушаймо, бо нам треба поспішити. 

— Щось не так? 

— Лихач знову засвітився, — напружено промовив Ромеро, зціпивши зуби. — Тільки цього разу не один. Я маю про це повідомити принца. 

Я застигла на місці, почувши слова гвардійця. Страх миттю промчався всім тілом, але Ромеро не дав мені часу на паніку, й схопивши за руку, потягнув в бік свого коня. 

—  Зараз не час загострювати увагу на своєму страху, дівчинко. У нас є трохи часу, щоб відірватись від них й не потрапити у пастку, тому, я тебе прошу, тримайся міцно, й не думай падати з коня. 

Він посадив мене позаду себе й різко смикнув віжки, завдяки чому кінь зірвався з місця. 

Ми мчали вузькою дорогою, між дерев, що з кожним поворотом ставали все густішими. Гілки били по плащу, по руках, по волоссю, але я навіть не намагалася їх відганяти, бо вчепилася в Ромеро так міцно, що пальці побіліли.

До будинку пекаря ми примчали за лічені хвилини. Він й справді не брехав,  коли казав, що впевнений у своєму коні.

В будинку, коли ми зайшли, було тихо, надто тихо, враховуючи наявність малої дитини тут. Але Ямур сидів поруч з Зієлою й малював, поки жінка з невимовним болем розглядала його. 

Теодор скакнув на ноги, які тільки помітив нашу присутність тут. Перше, що він побачив — це мої перелякані очі, а потім вже серйозного Ромеро.

— Нам всім треба вшиватись звідси,  якщо не хочемо, щоб гончаки нас тут і схопили. Вони вели нас до цього будинку, тому, Теодоре, зараз якраз той час, щоб скористатись телепортаційним кристалом. 

— Ти певен, що вони настільки близько? 

— Якщо я щось тямлю у погонях, — хрипло відповів Ромеро, — то відстань між нами складе  хвилин десять, не більше.

Він кивнув, розвертаючись, до скриньки, яка просто стояла на столі й вийняв звідти невеликий кристал, що ледь тремтів у його долоні слабким сяйвом.Діяти треба було швидко, якщо Ромеро мав рацію й за нами дійсно йшли слідом. Повітря відразу стало густішим, як тільки Теодор провів по кристалу долонею, ніби сама магія у стінах дому затамувала подих. А мені казав, що не має такого кристалу.

— Зберіться всі біля мене, нас багато, — наказав пекар з усією серйозністю. —  Я кристал давно не підживлював, я не хочу, щоб хтось з нас загубився дорогою. 

Зієла відразу підійшла ближче, тримаючи Ямура за руку, який  все питав що відбувається, але відповідь, що йому просто показують магію, хлопця задовольнила, тому він просто очікував коли ж та магія відбудеться. Ромеро став поруч з ними, міцно зчепивши пальці на руків’ї меча,  хоч це й не могло допомогти, але, здається, йому так було спокійніше.

Я ж бо стояла осторонь, не наважуючись зробити крок. Усі рухалися  так чітко та злагоджено, ніби вже проходили через подібне не раз, однак я — ні. Я не знала де мені стати, за кого вхопитись, і через це відбулась заминка. 

 — Мавріель! — крикнув Теодор в той момент, коли двері відчинились й у його оселю увірвались двоє чоловіків.

— Тримай її! — поспішив до нас один з гончаків, як назвав їх Ромеро.

Але Теодор виявився спритнішим вільною рукою взяв мене за зап’ясток, потягнувши до себе, за мою руку в цю саму мить вхопився і Ямур, злякавшись того, що на нас наставили меча. Закляття було промовлене  і я відчувала як нас затягувало у вихор, відриваючи від реальності, однак у ту саму мить щось пішло не так. Повітря навколо нас наче розірвалося на клапті, а магія захрипіла.

Я відчувала, що мою ногу хтось схопив й потягнув назад. Мене тягнуло в різні боки: одна сила тягнула вперед, у світло, інша — назад, у темряву. Пальці Теодора, що стискали моє зап’ястя, ковзнули від напруги, і я побачила, як його очі на мить розширилися від жаху.

Він розумів, і я теж…

Мені не вдасться перенестись з ними. Якщо я залишусь, у них буде можливість завершити перехід,  а отже малого врятують. Саме тому я відпустила руку теодора й останнє, що я відчула — це його гучний крик:

—Мавріель!