Глава 41

Я боюсь повертатись

Теодор

Відправити дівчину з людиною, якій я довіряв  було правильним рішенням.  Так я за неї не хвилюватимусь й займусь іншими приготуваннями. Вона так хвилювалась коли питала мене про Ямура, що мені згадались слова Ромеро ще там,  в Сухих Водах про її зацікавленість мною. 

— Ох,  це ти, — скокнула на місці Зієла, коли побачила, що я увійшов. 

— Все забрала? 

Їх було дивовижно мало. Колись, у столичних покоях, вона не могла прожити й двох днів без десятка суконь, прикрас і коробок із дрібницями.

— Мені багато не треба, — стиснула вона плечима. — А я хлопчика речей було небагато. 

— Не було часу купити більше, — якось винувато промовив я. Мені й дійсно було ніколи, а тепер… Тепер у нього буде людина, котра подбає про хлопча.

Я глянув на невеликий вузол речей, що Зієла дбайливо загорнула у полотно, і відчув, як щось у грудях стислося. Всі ці клунки лише підтверджують той факт, що мені доведеться повернутись у столицю. Доведеться спілкуватись з батьком, щоправда, не з тієї причини, що він хотів, але то вже не мої проблеми, зараз важливо попередити, що Маркус шукає свого спадкоємця.

— Ти все правильно робиш, — тихо сказала вона, мабуть, побачивши мій вираз. — Я знаю, ти завжди все робиш правильно.

— Я не впевнений, що цього разу вчиняю правильно, — тяжко зітхнув спершись на невелику тумбу. — Чого ти втекла від нього? Від Маркуса. Він…

— Він не знущався наді мною, якщо ти про це питаєш. Але мені було не вижити. Ні мені,  ні сину. Я підслухала розмову його дружини з радником. Я в ту ніч, перед втечею мала померти від отрути. Вони втирали її у мої простирадла,  підговорили мою служницю, розумієш. Якщо не в ту ніч, то питання часу лише коли вони б наважились знову. 

Я відступив на крок і присів, спершись ліктями на коліна. Я не знав чого вона тікала,  минулого разу ми не говорили про це. Але те, що я почув сьогодні мало мене здивувало. Коли живеш у палаці, то такі речі —  буденна річ.  Отрута, змови, віроломство, саме там вони ростуть, як бур’яни.

Вона врятувала себе й дитину  і, можливо, вчинила правильно. Та й коли від мене йшла теж робила правильно. Я тільки зараз це розуміти став. 

— Я кохала його,  Теодоре,  понад усе кохала. Та вмирати за нього я не була готова. Як і пожертвувати нашою дитиною. Те, що він стільки часу ріс без мене — провина не моя, а твого батька, — жінка зупинилась навпроти мене, глянула мені у вічі своїми заплаканими й продовжила. — Я вірю тобі,  коли ти кажеш, що більше мого хлопчика від мене ніхто не забере. Вірю, що ти зможеш вмовити короля, зберегти нам життя. Вірю, бо знаю на що ти здатний. Але питання в тому, чи захочеш ти?

Слова Зієли вдарили по мені сильніше, ніж я сподівався.

Колись я думав, що вже нічого не здатне зачепити мене настільки, щоб відчувати цей давній, знайомий біль. Моя мати теж колись так захищала мене. Берегла від лютуючої королеви, яка не могла королю народити сина, рятувала від всіх її нападків та змов. Зієла зараз вчиняла так само. Вона матір, котра відчайдушно тримається за шанс урятувати свого сина. 

 Я відчував,  як відкривалися давні рани. Мою матір ніхто не захистив,  ні батько, ні її родина. Але у Зієли є я. 

Я провів долонею по обличчю, намагаючись упіймати в собі тверезість, але натомість прийшла втома  і гірке усвідомлення, що від мене знову чекають дива.

— Ти ж розумієш, що після того, як я ступлю на землі столиці, нічого не буде як колись? 

Вона повільно кивнула, але я бачив, що жінка  не до кінця розуміла, що я маю на увазі. Для неї це, мабуть, просто шлях до порятунку. А для мене — повернення до минулого, яке я так довго намагався залишити за спиною. 

—  Ти боїшся його? — обережно спитала вона, а я гірко посміхнувся.

—  Я боюся не його. Боюся того, ким стану, коли знову переступлю поріг палацу.

Там усе пахне владою, брехнею і чужими обіцянками. Там я не пекар, не чоловік, що може просто замісити тісто й дати людям хліб. Там я — син короля, а це велика відповідальність. А враховуючи плани батька, я скоріше буду не спадкоємцем,  а маріонеткою у його руках

— Ти… — Зієла поклала руку мені на груди, щоб виразити підтримку, але я не дав їй це зробити.

— Не варто. Я тебе попрошу лише про одне. Приглянь за Мавріель. Вона дійсно притягує до себе нещастя, але я не хочу, щоб ця дівчина через постраждала через мою родину.

Зієла опустила руку й відійшла на крок. Оглянулась, щоб перевірити чи немає поруч нікого й заговорила:

— Я помітила, що вона важлива для тебе. Ти дивишм=ся на неї так, як дивився на мене колись, — тихо промовила вона без докору, просто як констатація факту. — То от чому Ямур сказав, що ти її чоловік.

— Ця дівчина не винна, що почала працювати у мене. Те, що вона опинилась тут лише моя провина. Мені не варто було підпускати її надто близько до себе. Мавріель не заслуговує на те, щоб опинитись у вирі чужих інтриг. Вона... чиста. І довірлива до смішного. Якщо хтось вирішить вдарити по мені — битимуть через неї.