Глава 40

Він не мій! 

Мавріель

Я не знала ким був цей королівський лихач, але судячи з того, що всі присутні напружились,  видно був кимось дуже поганим. 

— Повтори, що ти сказав? — пересохлими губами промовила жінка. — Він тут? Він один? А Маркус… Його немає?

— О,  ні,  моя принцесо,  лихач не доповів мені з ким сюди прибув, — іронічно промовив Ромеро, який продовжував стояти за моєю спиною. 

Я не знаю для чого він поклав мені руки на плечі,  але те, що він їх трохи стискав, а цим самим приносив невеликий дискомфорт,  це не дало мені скотитись у власному презирстві ще нижче. Буду думати, що це була своєрідна підтримка. 

— Ромеро, — суворий голос пекаря, змусив гвардійця знизити тон.  — Розкажи нормально. Справа серйозна. Якщо це дійсно лихач, то справи у нас кепські. І відпусти вже Мавріель, досить до неї чіплятись.

Ромеро,  хмикнув на ці слова,  підморгнув мені,  а потім прибрав руки з моїх плечей, і мені відразу стало легше дихати. Його легковажність кудись зникла, а на зміну їй прийшов той самий чоловік при зброї, серйозний і напружений.

— Я бачив вершника на чорному жеребці, — почав він, уже без звичної насмішки. — Без герба, без відзнак. Але якщо я щось тямлю у королівських знаках, то плащ у нього був із емблемою блискавки, а обличчя зі шрамом біля ока. І якщо це не збіг — то це саме він. Він бачив мене з Мавріель, а коли я її відіслав сюди,  то простежив за нею…

— Блискавка… — прошепотіла Зієла, різко збіліднувши. —Це його права рука — Ален. Це він… Він знайшов мене. 

Жінка притискала до себе Ямура, який теж, так само як і я нічого не розумів, в тому, що відбувалось.

— А хто такий цей лихач? — я таки наважилась поцікавитись, раз вже над нами нависла небезпека. 

— Підданий короля,  який ловить для нього злочинців, — стискаючи губи, відповів мені Теодор. Я бачила, що він м’явся, не хотів мені казати, але коли Ромеро сказав про те, що за мною слідкували теж, то таки змилувався і не став відсилати геть, як зробив це перед розмовою з цією жінкою. 

— Але ж які ми злочинці? — з легким, майже істеричним смішком, поцікавилась я. — Я особисто нічого не робила. 

— Я теж, — зі страхом в очах підтримав мене Ямур. — Нас не треба карати. 

Він взагалі вирвався з обіймів Зієли та підійшов до мене, ховаючись, за звичкою в мене за спиною. Жінка прослідкувала за ним й з болем скривилась. Наче побачила, що її відкинули. А може й сприймала це так, я ж не знаю, що у них тут відбувалось. Хоча є у мене одна здогадка, і тепермаючи змогу скласти докупи всю почуту інформацію,  придивившись до неї та малого, я почала розуміти, чому він був таким схожим. 

— Так справа й не в тобі, — знову відізвався Ромеро, відриваючи мене від власних думок. — То що,  панове, ми тут розмовлятимемо, чи відправимось в більш безпечне місце?

— У нас в цьому місті більше немає безпечного місця.

Похмурий вигляд Теодора навіть мене змусив засумніватись. Але я б не була Мавріель, якби не мала їм що запропонувати.

— Ми могли б поїхати до мене додому, — нерішуче почала я.

— Куди? — фиркнув пекар. — Ваш будиночок не витримає нас всіх. Та й до всього я не збираюсь  наражати на небезпеку твоїх рідних. Досить того, що й ти потрапила в поле зору цього лихача. 

— Але ж…

— Ні, Мавріель, ніяких але!

Я глянула на Ромеро, очікуючи від нього підтримки, але й він лише потиснув плечима, мовляв, принц сказав ні, що ти від мене хочеш. Я розуміла Теодора, він відчував себе відповідальними за нас усіх, а найперше за свою знайдену сім’ю.

Пекар побачив наші переглядки з гвардійцем і зробив крок уперед, потягнувши мене, а відповідно і Ямура, котрий чіплявся за мене, вперед, вглиб кухні, залишаючи Ромеро за  її межами. 

— Ходи сюди, поки ти ще кудись не влипла,— пробубонів Теодор, а Ромеро, розсміявся, спостерігаючи за його діями. 

Не до місця нам зараз сміятись. Щось змінилось  і навіть волосся це моє відчувало,  інакше чого б це воно дибки вставало? 

— А я родичку знайшов, уявляєш? — Ямур посміхався мені, показуючи свої ямочки на обличчях і я нарешті відірвалась від того, що обдумовувала в яку ж ситуацію ми всі тут влипли. Бо те, що ці чоловіки знали більше ніж мені казали, це точно. Але чи маю я право на запитання? 

— Серйозно? — здивовано перепитала я, так ніби не знала цього. — І як вона тобі?

Ямур повернув голову до жінки, а через секунду знову глянув на мене й потиснув плечима.

— Я ще поки не знаю, ми лиш вперше сьогодні побачились, але вона мене обіймала.

— Ходи я тебе знову обійму, — не втрималась жінка й присіла перед хлопчиком. Я спостерігала за ними з певним щемом. Добре, що малий знайшов свою маму й батька, але чому разом з тим, я відчувала шалений біль.

Виринути з своїх думок мені допомогли ті самі працюючі інструменти,  невелика качалка впала на землю, хоча до цього працювала без перебоїв.

— Напевно забагато енергетичного скупчення, — потиснув плечима чоловік. — Ромеро, бери Зієлу та Ямура і йди до мене додому, а я приберу тут все, зачиню й прийду до вас.