Глава 39

Краще б вкрали…. 

Мавріель

—Н-н-н-і-і-і! — вигукнула я на слова Ромеро. — Дурниці якісь верзете! Нічого я  не закох-х-халась. 

Я рвучко ринулась до базару, очікуючи, що таким чином, розмова, яка тривожила моє серце, буде завершеною, але таке б спрацювали з будь-ким, але не з цим гвардійцем. 

— А мені інше здається, — протягнув він, і я почула як він пішов за мною. — Ти можеш обманювати кого завгодно, але ми обидвоє знаємо, що варто мені застосувати амулет правди й все таємне стане явним.

— То й застосуйте його, — надто самовпевнено наказала йому. Я знала, що він не застосує його, бо не стане витрачати цінну енергію на мене та на мої сердечні справи. — Чого досі не застосували, га? Ви краще ту його жінку перевірте. Бо вона дитину на Теодора повісити хоче, хтозна чи його вона…

— Яку дитину?

Я проігнорувала його, бо якраз в той момент, повз нас пройшла одна знайома мені жіночка. І,  як на зло, вона почула саме те, як Ромеро мене питав про дитину. Я привітно їй посміхнулась, але вона, навіть не дивлячись на це,  не відвела погляду,  а продовжила спостерігати, в надії почути щось цікаве. 

Я прям як зараз бачу, що завтра усе містечко знатиме про мою неіснуючу вагітність від чужинця.

— То про яку дитину мова, Мавріель? — Ромеро не став очікувати,  коли я продовжу, тому різно обійшов мене, й зупинився навпроти,  не даючи мені змоги ні на крок відійти. 

— Та про дитину Теодора і тієї Золи вашої столичної. 

— Він розповів тобі про дитину? — я кивнула. — А ще що розповів?

— Нічого більше. Тільки те, що в Сухих Водах впевнився у всіх своїх припущеннях. 

— Купуйте свіже м’ясо.

— Диковинні птахи.

— Смачні овочі та фрукти, не проходьте повз. У мене завжди все найсмачніше. 

Продавці кричали на увесь базар один гучніше іншого, аби тільки продати свій товар. А ми з Ромеро стояли прямо по центру ряду. 

Гвардієць нічого мені не сказав, тільки хмикнув й зміряв з голови до п’ят. А потім, щось змінилось, і його насмішкуватість перетворилась на напругу,  його м’язі ніби скувались,  та  й сам він увесь підібрався. 

Погляд чоловіка був направлений не на мене, на щастя, а поверх моєї голови. Я захотіла перевірити кого ж він там побачив,  але Ромеро зупинив мене. 

— Не дивись туди. Пані, зважте нам п’ять кілограмів яблук, і пошвидше, — продавчиня почувши наказ гвардійця,  заметушилась, згрібаючи всі яблука й хороші й погані,  всі змітала на своєму шляху. — Ти береш зараз ці яблука і хутко йдеш до пекарні, а я подивлюсь чи не слідкуватимуть за тобою. Але щось мені здається, що ми таки влипли. 

Я послухавшись його, вчинила так, як він і наказав. Притискаючи до себе корзинку з  фруктами, я бігла не оглядаючись. Влетіла на вулицю, де розташовувалась наша пекарня мов ураган, якого ніколи в житті не бачила, але багато чула про нього.  

Серце вилітало, а ноги стали ватяними, вони гуділи, щипали і погрожували  от-от не втримати. 

В залі пекарні нікого не було, ні покупців, ні пекаря з жінкою. Важко дихаючи, я пройшла вперед, взявши курс до кухні. В цей час я не чула жодного звуку, нічого, що б видало знаходження тут чи там когось, але я мала перевірити й повідомити Теодору про те, що мені сказав Ромеро. 

Штовхнувши важкі двері вперед, я спочатку здивувалась тому, як легко вони мені піддались, але потім я зрозуміла, що це пекар зняв всі захисти на час, щоб хтось міг зайти всередину. 

І всі мої припущення виявились вірними, бо, ступивши всередину, я бачила те,  як пекар з часткою розчуленості дивися на жінку, як обіймала Ямура… Нашого Ямура.

Я завмерла, ніби мене вдарило струмом. Навіть й сказати нічого не встигла. 

Першим мою присутність помітив Теодор, а потім вже й інші. Та мені й не довелось нічого казати, бо слідом за мною в пекарню увірвався такий же захеканий, як і я до цього, Ромеро. 

— Що трапилось? — відразу же підібрався чоловік, дивлячись то на мене, то на свого гвардійця. — За вами хтось гнався? Тільки не кажіть, що ви ці яблука вкрали?

Він намагався пожартувати, натякаючи на мою невезучість… Те, що Ромеро був без царя в голові він й так знав. Але ці слова зачепили мене. Це, так би мовити, ягідка, на красивому торті, в додачу до того, що я тут побачила. 

— Краще б вкрали, мій принце. Боюсь, що у нас проблеми.  Королівський лихач тут.