Глава 38

Вона твоя … 

Теодор

 Не помітити, що Мавріель поникла було просто неможливо. Дівчина вискочила з пекарні в тому, в чому була, навіть фартуха не скинула й грошей не взяла. Однак, вона вірно зрозуміла мої наміри, а тому навіть не питала нічого. Треба буде потім з нею поговорити,  все пояснити, щоб між нами не було жодних непорозумінь. 

Вчора вона так мило розповідала про свої видіння в тому будиночку, що я й забув на мить, що в мене була зовсім інша мета, коли я про це її розпитував. 

Я спіймав себе на думці, що дивлюсь на ті самі двері, за якими щойно зник її силует, довше, ніж варто було. І з кожною хвилиною все гостріше розумів: не треба було так різко.

Але інакше не міг. Я не хотів, щоб вона почула, про що мала йти мова. Бо втягувати її в цю небезпеку не хотів.

Зієла покірно чекала на дивані,  але коли в пекарні залишились лише ми,  стрімко піднялась та наблизилась до мене. 

— Ти щось дізнався? — вона заглядала мені у вічі, поклавши одну руку на груди, а іншою вчепилась в мій китель. — Скажи мені, що ти щось дізнався!

— Зі, тихіше, — заспокійливо протягнув я. 

Якою б не була моя образа на неї, а грубіянити її зараз не хотілось. Навпаки, ця ситуація відкрила мені очі на наші стосунки та вчинки  Зієли з зовсім іншого боку. Вона втікала від мого брата, залишилась без дитини, ховалась в нашому замку. Якби я це помітив спочатку,  якби дав їй той захист, якого вона потребувала, може б і наші стосунки склались інакше. Але зараз ми цього перевірити вже не зможемо, занадто багато  всього стало між нами в минулому, і зараз теж. І та дівчина, що стримуючи сльози від мого грубого наказу, вибігла з пекарні — теж стояла між нами. 

— То не мовчи! — процідила вона. — Скажи мені щось!

—  Я знайшов твого сина, — на видосі промовив, спостерігаючи за тим як завмерла жінка навпроти. Ноги її не тримають, бо вона схопившись за мене, похитнулась. 

—  Що? 

—  То радше він мене знайшов,  —  додав я. 

—  То приведи його до мене,  —  в сльозах промовила вона. Мені було ніяково бачити її таку,  але разом з тим було й багато запитань, на які я не наважувався. Бачачи її стан, мені вже не так сильно кортіло розпитати її чому вона так довго чекала,  чому не почала шукати його раніше, ще по гарячих слідах. Але разом з тим, я розумів, що мій батько зробив би все можливе, щоб ні я, ні мої люди ніколи не дізнались про малого. 

—  Я, власне, так і мав зробити, але ти прийшла до мене раніше, — вона зібралась щось мені сказати, але я не  дав. Не потрібні мені її слова, й так все бачив, тому лише тихо промовив. —  Він на кухні. 

Жінка заглянула мені за спину так, ніби там стояв сам хлопчик. Але я точно знав, що він й досі на кухні, слухняно виконував те завдання, яке я йому дав, перед тим, як вийти до Мавріель. 

—  Я можу його побачити? Приведи його сюди. Слава всім святим, синочок,  я побачу свою дитину. Ну ж бо,  не стій!

— Зі, не гарячкуй, якщо він побачить тебе такою… — ротріпаною,  заплаканою, стривоженою.  Мені хотілось підібрати щось з цих слів, але язик навіть не повертався. — Він може злякатися. Приведи себе до ладу, витри сльози та заспокойся,  я приведу його до тебе. Але я тебе благаю не роби дурниць і думай, що говориш. Він тебе не знає і ти для нього поки що чужа. 

На слові “чужа”, вона знову схлипнула, але цього разу, жінці вдалось стримати свої сльози. 

Нам довелось почекати декілька хвилин, щоб Зієла таки заспокоїлась.

Коли ми зайшли на кухню, Ямур дійсно перебирав заморожені ягідки по розміру в різні тарілки, як я його і попросив. Хлопчик виглядав таким зосередженим, що й не помітив, як ми з Зієлою увійшли на кухню. Це вже третя людина, якій я дозволив заходити на мою кухню. І якщо ще Мавріель і малий вже трохи звикли до моїх правил, то Зієла їх не знала,  а тому могла нарватись на якийсь самопрацюючий інструмент. 

一 Ямуре, 一 хлопчик обернувся на мій голос, відставивши ягоди вбік. 一 Я хочу тебе де з ким познайомити.

Він здригнувся, глянув спочатку на мене,  потім на Зієлу,  його нижня губа затремтіла та й сам він ніби згорбився.

一 Ти ж казав, 一 хлюпнув носом. 一  Ти ж казав, що не віддаш мене туди. Ти ж казав, що я не повернусь назад.  Ти що мене обманув?

一 Ні-ні, стривай, 一 я спробував до нього підійти,  але малий, як на зло, відступив назад. 一 Я не збираюсь віддавати тебе в сиротинець. Ну ж бо, хлопче,  ти з розумненький,  послухай мене. Якби хотів — ти в вже давно там був. Ця жінка не з сиротинцю.

На щастя, мої слова дійшли до нього й він перестав втікати від мене й просто зупинився на місці. 

一  І хто ж вона.

一  Я твоя ма… 一  почала Зієла,  і мені довелось її випередити. Я не певен, що хлопцю зараз потрібна ця правда.  

一  Це твоя родичка.

一  Але у мене немає родичів, 一 з підозрою промовив малий. 一 І вона не може бути мені родичкою. Я ж постійно один був. Звідки в мене родичі?

 Він був такий розгублений, що мені стало його шкода. Всього на мить я відчув провину за те, що збрехав і не дав Зієлі сказати хлопцю, що вона була його матір’ю.