Глава 37

Ти того така засмучена?

Мавріель

Кружляти вулицями, аби розвіяти тягар розчарування, чи повернутись до пекарні, взяти кошти й виконати доручення? Скільки б я не думала, а вирішити все ж не вдалось, бо жоден вибір не здавався легким. 

Бо, якщо я прийду на базар без грошей, навіть знайомі торговці не стануть робити виняток й не продадуть мені нічого. Це я вже проходила.  А якщо повернуся до пекарні… Є ймовірність, що пекар подумає, що я підслуховую і розізлиться. 

— Те, що я тебе тут зустрів сплановано чи звичайна випадковість?

Ще цього мені не вистачало для повного щастя. Обернувшись до чоловіка,  котрий за декілька днів свого перебування поруч вже встиг мені набриднути, я обурено видихнула. Тут не було пекаря, а отже стримувати Ромеро не було кому. 

— Нема мені чого робити, тільки планувати зустріч з вами, — пирхнула я й відвернулась від нього.

— Та от і я так думаю,  але мало що могло трапитись, — насмішкувато промовив чоловік. — Може ти в мене за цей час  встигла  закохатись,  а я й не знаю про це. 

— Що? — викрикнула я.

Моєму здивуванню,  ні,  скоріше обуренню не було меж. Що вигадав собі цей пихатий гвардієць? Щоб я в нього? Та ніколи в житті. Таких як він треба десятими стежками та закинутими хащами обходити, а не закохуватись в них. На ж нього тільки глянь — відразу видно, що за фрукт цей павич. Та через нього дівчата певне ріки сліз виплакали. 

— А що не можеш? — сміливо спитав він, підіймаючи брову догори. 

— Не можу, не милий ви мені. 

— Ого,  навіть так? Не знаю навіть, чи варто мені на це ображатися, чи довести тобі, що таки зможеш? Ти ж ще не бачила навіть, як я до дівчат залицяюсь. 

Він почав ходити навколо мене, як хижак, який обирає, з якого боку легше підкрастися. Його погляд був уважним, пронизливим, наче він намагався щось у мені розгледіти. А я відчувала, як щоки зрадницьки розігріваються. І знала, що він це бачив.

— Перестаньте гратись, — видихнула я. — Я ж бачу, що вам просто нудно.

— Ти несправедлива, — вдавано ображено зітхнув гвардієць. — Може, я справді захотів допомогти?

— Допомогти? — я гмикнула. — Ви? Мені? Ви, мабуть, жартуєте.

Я ж розуміла, що грається він зі мною,  як той кіт з мишкою. Я ніколи в житті не повірю, що він хотів до мене залицятись. І для того, щоб не дати йому наговорити ще більше дурниць, я набрала в легені повітря й швидко-швидко промовила:

— От що вам сьогодні від мене треба? Познущатись? Так я не в тому настрої,  підігравати вам точно не буду. Тому або кажіть, чого до мене причепились,  або йдіть собі своєю дорогою і на мою не наступайте!

— Нічого собі, як тебе зачепило! — свиснув гвардієць. — Ти чого така криклива сьогодні, блондиночко? Теодор тебе на тебе точно не кричав, я його знаю, він не стане. Не дівчать не кричить, а на тебе тим паче не стане. Руки, ноги цілі, так чого ти така сердита?

— А це не ваше діло, я взагалі справи маю, — гордовито промовила йому, але під кінець трохи знітилась, бо й досі не вирішила, що б мені робити.

— Можу скласти тобі компанію у твоїх справах, чи вони занадто особисті, щоб я був твоїм компаньоном?

Я, підібгнувши губи, задумалась. Якщо Ромеро піде зі мною, то мені не доведеться повертатись до пекарні, я ж можу в нього взяти кошти,  а в пекарні Теодор вже поверне йому витрачене. 

— Ну ходімо,— через деякий час промовила я. Однак я  не могла зрозуміти його мотивів. Навіщо йому тягтись зі мною, коли чоловік міг займатися своїми справами? 

— Ну і куди ми тримаємо шлях, пані Мавріель?

— На базар. Мені потрібно яблук купити, пекар попросив. Але тут така справа… Він мені грошей не дав, чи не могли  ви мене виручити?

— Виручити? — гвардієць примружився й хитро всміхнувся. — Ти навіть не уявляєш, як гарно це слово звучить із твоїх вуст. Гаразд, ходімо. Але попереджаю — торгуватись я не вмію, лише чарівністю беру.

Я закотила очі, але кутики вуст самі зрадницьки сіпнулись угору.

От лихо. І навіщо я тільки погодилась?

— І чим же таким важливим зайнятий мій принц, що відправив тебе саму на базар.  Завжди ж тільки сам ходить, або замовляє в місцевих торговців, — зацікавлено запитав чоловік,  йдучи пліч о пліч зі мною. — Не дивись на мене так, моя робота — слідкувати за ним. От я її і виконую. 

Ну так, звісно, його робота. А моя — “піди — подай, іди — не заважай”. Прикро, як не крути.

— У нього гості, — понуро промовила я, навіть не намагаючись приховати своєї розчарованості. — Прийшла та жінка, от він й попросив мене піти. Ні, я все розумію,  я б не стала йому заважати розмовляти зі своєю жінкою. Тим паче у них дитина…

Я ногою копнула невеликий камінець, що просто лежав собі на дорозі, зовсім не по-жіночному. От треба було  цьому гвардійцю розпитувати про все? Якщо його робота стежити, то хай би сам стежив, а не все у мене випитував.  

— Зієла до нього прийшла? І тому він тебе вигнав? — я кивнула лише, надувшись. —  Що вони там робили? То ти того така засмучена чи що? Це через неї?