Глава 36

А чи відчує хтось крім неї?

Мавріель

З мого дому хлопців відпускали неохоче. Батько все норовив пекаря до роботи запрягти, а матінка, якій, ну дуже сподобався Ямур, намагалась  його якомога ситно нагодувати. І тільки після того, як я сказала, що у нас на сьогодні багато замовлень, нам дозволили покинути будинок.

Після тієї нічної розмови Теодор мені більше нічого не розповідав. Та й чи треба було? Найважливіше він вже повідомив. От тільки матінка моя цього не чула й увесь ранок намагалась нас поближче один до одного посадити та розповідала яка я в неї вправна господиня, так ніби Теодор ще не знав, що я не вправна, і не господиня, а справжнісінька проблема. 

— Тобі сьогодні доведеться трохи самій попрацювати, раз вже вийшла на роботу, — промовив Теодор, як тільки ми під’їхали до пекарні. — Я тут трохи побуду, розчиню тісто на хліб та булочки,  а потім ми з Ямуром відлучимось. 

Я кивнула, намагаючись зробити це якомога буденніше, ніби звичайний робочий ранок і між нами нічого не змінилось. Ніби я не чула про чиюсь забрану після народження дитину… Ймовірно  його дитину.

А ймовірно чужу дитину, яка раптом стала для нього настільки важливою, що він готовий їхати і шукати відповіді.

Роботи в пекарні поки було не багато, бо ж ні нас, ні відвідувачів не було, а отже прибирання, яким я намагалась витіснити негативні думки з голови, вийшло дуже швидким. 

Я протерла столи, ніби витирала з них кожен свій тривожний здогад. Пімела підлогу так ретельно, наче могла змести з сердця отой дивний тягар, що повис після його вчорашніх слів. Навіть вимила полицю зі спеціями — хоча зазвичай робила це лише за проханням Теодора. Але сьогодні хотілось займати руки, щоб не було часу слухати голову. Бо голова гуділа надто голосно.

Коли все навколо вже виблискувало чистотою, я нарешті зупинилась. Пекарня була надто тихою. Занадто.

— Годі, — прошепотіла сама собі й різко розв’язала фартух. — Так діла не буде. Я ж тільки собі заважаю. 

Вийшовши на вулицю, я просто сіла на сходинки та дивилась на те, як наше містечко оживало. Повз почали проходили знайомі обличчя: хтось ніс кошик із молоком, хтось тягнув візок із зеленню, а хтось просто поспішав, поправляючи шарф чи посміхаючись сонцю.

Теодор, як і обіцяв, замішивши тісто, залишив його підійматись. Він щось довго на тій кухні чаклував, але мені входити туди заборонив, а от малому дозволив.

Ямур заліз туди весь сяючий, і з того часу звідти лунали його захоплені «Ого!», «А це що робить?!» і «Теодо-ор, я теж хочу!»

Весна була в повному розпалі, і вже відчувалось наближення спекотного літа. Я простягнула руки вперед, дозволила сонячним зайчикам ковзнути по шкірі. Дихнула. І ледве не вслухалась, чи боляче ще серцю.

— Добридень, — почула я мелодійний голос і відразу піднялась на ноги, подумавши, що це черговий покупець.  Але я тільки підняла очі на жінку, яка стояла переді мною, моє серце ніби впало вниз. 

— Д -добрий, — заікаючись привіталась з нею. 

Впускати жінку всередину не сильно хотілось, і що найдивніше, я сама собі не могла пояснити чому мені хотілось відгородити її від мого начальника. 

 Ніби це була моя територія. Ніби… я мала на нього право.

— Ти не могла б мене пропустити? — її схвильований голос змусив мене глянути на жінку інакше,  не так як в перший раз. 

Тепер вона не виглядала ані впевненою, ані недосяжною. Увесь той шарм, котрий, здавалося, огортав її при першому візиті в нашу пекарню, зник без сліду. А натомість залишив після себе лише великі синці під очима та блідий колір обличчя. Таке відчуття, ніби жінка й не спала всі ці дні. 

Я навіть не встигла відчути перемогу, натомість щось тепле й колюче змішалося всередині. Така собі суміш тривоги та співчуття. 

— Теодор на кухні, — швидко промовила я,  відкриваючи двері в пекарню. — Я можу його покликати, а ви можете присісти на диванчики. 

— Дякую, — тихо відповіла вона й послідувала за мною. 

Я знала, що входити на кухню мені не можна було, тому зупинилась прямо перед дверима та обережно постукала сподіваючись на те, що хлопці мене почують. 

Кілька секунд стояла  тиша. Лише тихе бурмотіння та гуркіт посуду за дверима доносилось до мене. Схоже вони таки не почули, тому мені довелось знову постукати, правда, цього разу вже гучніше. 

Двері відчинились в той момент, коли я знову збиралась постукати, але перед тим обернула до жінки, яка невідривно стежила за моїми діями. Моя рука, яка мала зустрітись з деревиною, опинилась у нього на плечі. Це змусило мене відскочити трохи вбік. Пекар в цей момент виглядав спокійним, але видно було, що починав напружуватися. 

— Що трапилось? — тихо поцікавився він.

— Там цей… До вас гість прийшов, точніше гостя… — сплутано почала я. — Загалом,  я хотіла сказати, що вам треба поговорити.

Його погляд спершу лиш зупинився десь позаду мене, наче він перевіряв, чи справді той, про кого він подумав, там. І коли підтвердження прийшло, він ледь помітно стиснув моє плече.

— Я зрозумів, — коротко мовив він уже звичним рівним тоном, але цей голос ніби  холодом розливався, і не лише йому, а й всім, хто був поруч.