Глава 35

Коли розбиваються мрії

Мавріель

— Ви не подумайте.  Я не повірила тому, що там бачила. Мене ж та бабуня відразу попередила, що вірити чи ні — це моя справа. А вже від того чи вірю я, ця ілюзія може  або справдитись, або ні. 

— Я нічого не думав ще, — промовив Теодор, і поставив мені руку на плече тим самим, сам того не знаючи, змусив мене почервоніти. — Мені просто цікаво стало, що відкрилось тобі, тому що те, що я там побачив, не було настільки райдужним. Кажеш, нас бачила, так?

О,  в цю мить мені здалось, що було б краще, якби я язик проковтнула. Це ж треба, ще й уточнив.  От тільки б він подробиць не захотів. От якби!

— Так, це спочатку, — обережно промовила я. — А потім того рудого з трактиру, пам’ятаєте його? Правду кажучи, він в тому видінні від самого початку там був, я вже й злякатись встигла, думала, що то він мене знайшов і викрасти хотів. До всього того цю віру в мені підкріплював той факт, що  вас не було, а він був.

— І що ж ти бачила про нього? — тихо, але серйозно поцікавився Теодор. Його рука на моєму плечі залишалась, але відчувалась двояко з одного боку ніби як підтримка,  а з іншого як фіксація, аби я не втекла від розмови. Саме через це серце почало калатати ще сильніше.

Я облизала губи від нервів. Образ того рудого виринув перед очима, і холод пройшовся по спині.

—  Він одягав каблучку мені на руку. А по відчуттях ніби кайдани на руки одягав. Та й вона не була така витончена, яку подарували мені ви,  — я здригнулась,  пригадуючи того чолов’ягу. — Мені тоді дійсно страшно стало.  

— Я? Тобто моя каблучка не сприймалась як кайдани?

Я стрімко підвела на нього погляд і одразу пожалкувала. Бо Теодор дивився на мене так, наче почув значно більше, ніж я сказала. Слова, зірвані ненароком, уже не можна було відіграти назад.

Я відчула, як щось тепле, гаряче й абсолютно некероване підіймається до щік. Світ навколо почав звужуватись. Ні холод нічного повітря, ні гавкіт собак у далині — ніщо не відчувалось. Лиш цей погляд… І його дещо веселий, хриплуватий голос, який ще звучав у моїй голові.

— Я… — язик заплітався. — Це було… інакше… Ви… ну…

Спинись. Замовкни. Замовкни зараз. Але, звісно, коли ж це я слухала саму себе?

— Заспокойся, Мавріель, —  сміючись промовив Теодор. — В тому, що ти сказала була правда. Це все ілюзія, і чи вірити, чи ні залежить лише від тебе. Вибач, я не хотів, щоб ти почувала себе некомфортно, але ти так смішно про все розповідала, що я просто не втримався. 

— Це добре, — промовила я, під пильним поглядом пекаря, й поки момент не втрачено, я вирішила все ж перепитати його про  те, що мене також хвилювало. — Ви й справді мене не звільните? 

— Я тебе за рознесену кухню не звільнив, а за якусь ілюзію думаєш звільню?

Я швидко захитала головою, розуміючи, що в порівнянні з тим, що я вже встигла зробити тій пекарні,  ці “пригоди” були дитячою забавкою. Дійсно, варто вже розслабитись та відпустити ці всі хвилювання з приводу звільнення.  Теодор виявився все ж хорошим начальником. 

 — Ви там дорогою з Ромеро говорили ж про Ямура, так? 

Теодор, який відволікся на маленьке кошеня, яке настирливо терлось йому об ногу, повернув голову до мене. Мовчав він зо декілька хвилин, напевно роздумував чи варто було мені  взагалі про щось розповідати. Я ж не зовсім дурна, розумію, що є такі речі, про які мені знати не обов’язково, але якщо йому б  захотілося поділитись зі мною своїми проблемами, то я б могла заприсягтись, що все, що він скаже з мене не вийде. 

Я везіння не маю, але рот на замку тримати вмію. 

 — Так,   — коротко кивнув чоловік.  — Я хотів поїхати у Сухі Води з ним, бо відчував якусь спорідненість. Маячня, якщо так подумати. Простий знайда, що у нас могло бути спільним? Але ще в палаці мене навчили, що якщо інтуїція кричить тобі про що, то до неї все ж варто дослухатись. І ще й Зіела докинула сумнівів.

 — Це та ваша жінка?

Я думала, що її вже давно немає в нашому містечку,  а вона виявляється увесь цей час поруч була. 

Не скажу, що вона мені не подобалась, однак я відчувала до неї заздрість. Не знаю, звідки вона взялась, але коли мій пекар про неї говорив, я відчувала, що хотіла б побувати на її місці бодай на декілька хвилин. 

 — Так, вона.

Відвертості Теодора годі й дивувати, але я потайки раділа, що він спілкувався зі мною не лише в питаннях пекарні,  а й привідкривав завісу у свої думки. Аж хвиля незрозумілого щастя піднялась від цього розуміння. 

— Вона щось важливе сказала, так?

— Лише те, що народила дитину, яку після народження у неї забрали…

І в цей момент, після почутого, я відчула те, як розбиваються мої мрії. То що це виходить, Ромеро, жартуючи все ж мав рацію? Виходить, що та Зола народила Теодору дитину?

Що ж, рано чи пізно, щось мало статись таке, що привести мене до тями, та не дозволити мені навіть фантазувати про майбутнє з ним. Напевно це і є та сама мить.