Глава 34

Вона показала мені нас

Теодор 

Не думав я, що моя ідея привезти дівчину додому закінчиться ось цим. Як я взагалі міг погодитись на те, щоб залишитись ночувати в їхньому будинку? 

Збоку, на сусідньому ліжку тихо сопів хлопчик, який посприяв моєму рішенню залишитись,  а мені от не спалось.

У Сухих Водах мені відкрилась правда, до якої я не був готовий. Я гадаю, що Ромеро теж не очікував дізнатись про щось подібне. Але за увесь цей час, я вже встиг впевнитись в тому, що будь-які події, які відбуваються з нами ніколи не бувають випадкові. Кожна людина, кожен крок має свій сенс,  навіть якщо він стає зрозумілим із запізненням.

Важко зітхнувши я намагався знайти зручну позу, щоб бодай трішки відпочити від важкого для, але тверде ліжко не дозволяло мені розслабитись.

Десь за вікном гавкали собаки, які безжалісно ганяли котів, тріскотіли цвіркуни та легко погойдував гілки вітерець. Здавалося б, що ще треба для того, щоб відпочити? Тут немає звичного для міста, в якому я оселився наразі, гаміру. Немає слуг, які постійно ходили під дверима в палаці,  а мені все одно не спалось. Навіть тиша не приносила полегшення.

Рішення не мучити себе було найправильніше з усіх, яке я приймав за сьогодні. Тому, відкинувши тонку ковдру, я встав з ліжка та обережно, крадучись навшпиньках, я направився на вулицю.

Тепер я бачив в кого вдалась така жвава Мавріель. З такою сім’єю її не судилось вирости тихою дівчиною. Не дивлячись на втому, ніяковість та зламані плани, я все ж чудово провів вечір разом з її родиною. 

Приємно було спостерігати за їхньою людяністю та любов’ю до своїх дітей. Мені такого в дитинстві не вистачало. Все, що я бачив, обмежувалось скупою похвалою батька та скривленим виглядом обличчя королеви. 

Я вчився, як і всі діти зі знатних родин, однак за мої успіхи раділа тільки мати, та й те недовго. 

Той хлопчик, що тихенько сопів в чужому будинку теж  здогадувався, що нікому не потрібен був. Принаймні, саме таку думку йому вкладало в голову це життя.

Однак те, що я дізнався сьогодні все перекреслює. Ромеро мав рацію, на ньому стоїть королівська печатка, саме тому ніхто не міг розпізнати його здібностей,  і за тієї ж причини його прийняли за простого сироту. 

Я не знаю, що в тому будинку бачила Мавріель і чи відкрилась їй така ж правда, як і мені, але якщо це сталось, то її варто попередити про обачність. Хоча, згадуючи як злякано дівчина до мене тиснулась,  та сплутано говорила якусь нісенітницю, не схоже було, що їй відкрилась така ж істина. Все ж будинок кожному показує його ймовірне майбутнє.

Я втомлено потер обличчя й ледь-ледь втримав себе, щоб не застогнати. Схоже, що мої мрії про спокійне життя та роботу в пекарні перекреслила одна лише поява чужої дитини. 

Я й справді не знаю, як мені діяти. Чи варто говорити Зієлі про хлопця, чи варто їй давати надію? А якщо все виявиться помилкою і та магія, що жила в будинку просто помилилась? Хто потім буде відповідальний за зруйновані надії?

І все ж я відчував щось дивно споріднене з ним. Наче спогад дитинства,  або відлуння чогось забутого. У всякому випадку, споріднене у нас все-таки було, навіть більше ніж я очікував. 

Голос, яким магія говорила до мене й досі стояв у вухах. Наче комар, якого скільки не відганяй,  а він не летить,  поки не досягне своєї цілі.

“Коли час прийде, тобі доведеться обирати: вберегти свій трон чи її від небезпеки.”

Саме ці слова мені радила запам’ятати магія. Але в цьому пророцтві було більше запитань ніж відповідей. 

Її це Зієлу чи Мавріель? Кого з них двох мені доведеться рятувати?  

— Теж не спиться? — я з несподіванки сіпнувся,  коли до мене заговорили з темряви, але Мавріель, зрозумівши, що могла мене злякати,  швидко стала поруч зі мною.

— Так, а ти чому не спиш?

— Занадто багато думок залишилось після нашої “подорожі”, — розтягуючи слова, промовила дівчина. — Ви мені нічого не казали, але я не настільки дурненька, щоб не розуміти, що в тому будинку й ви щось бачили…

— Що саме він показав тобі?

— Вона, — спокійно поправила мене дівчина. — Всередині була жінка. Вона була зверхньою зі мною. Постійно сварилась. А ви хіба бачили щось інше чи вас теж насварили?

— Ні,  мене не сварила, — коротко посміхнувся їй. Все-таки Мавріель залишалась собою, навіть в  ті моменти, коли ми говорили про серйозні речі. 

— Нас,  — промовила дівчина,  вдивляючись мені у вічі. —  Вона показала мені нас. Разом. І Ямура з короною на голові поруч з нами.