Глава 33

У мене є план

Мавріель

— Ой, а куди ж ви в таку ніч поїдете? — стурбовано перепитувала мама, як тільки побачила, що Теодор почав збиратись додому після вечері.  Вона підперла боки руками, ніби могла силою свого погляду притримати його на місці.

Треба віддати йому належне, тримався пекар молодчиком. Він ввічливо та терпеливо відповідав на всі питання батька та матері, удавав, що не помічав загравань Ліри, а  мені хотілось крізь землю провалитись. 

Я сиділа за столом, стискаючи виделку, наче вона могла мене телепортувати кудись у далекі краї. Здається,  на цій кухні, лише я та Ямур по-справжньому зголодніли. Саме тому ми з ним,  коли всі розмовляли, наминали смачнюче м’ясо. 

— Та ну, залишайтесь на ніч, пане Теодоре, — втрутився батько, наливши йому ще кухоль напою. — Місця у нас вистачить, а ночівля тут безпечніше, ніж дороги вночі. Відпускайте свого кучера теж вже десь переночувати. 

Я проковтнула шматок, мало не вдавившись. Оце ще тільки цього не вистачало. Я вже відчувала, як жар починає підійматися до обличчя. Тобто це як?

Такого бути просто не могло, щоб вони впустили стороннього на ніч. Тобто, коли я просила Ямура у нас залишити —  мені відмовили, а цього пекаря вирішили залишити?

 Я ж спати не зможу, знаючи, що він зі мною десь поруч. Чого вартує лише минула ніч, мене й досі, як згадую своє пробудження, в жар кидати починає. До того ж нам нема де їх розмістити,  не поставлять ж вони гостей на підлозі спати. 

Чи поставлять?

— Я дякую вам за турботу,  але нам краще повернутись. 

— Нічого й чути не хочу, — суворо заявив батько. — Сьогодні ви залишитесь у нас. Ми вам у дівчат постелимо, а вони у нас посплять, а ми… Ми знайдемо містечко, так, матінко?

— Знайдемо! — вони лише переглянулись загадково посміхаючись, я мені від сорому крізь землю провалитись хотілось. 

Краще  б в інших питаннях упертість проявляли, а не тут. Мені ж з цим чоловіком ще працювати. Мало того, що я нормально дивитись на нього не можу після того ранку. Моє серце й так вилетіти хоче, як тільки я з ним поглядами зустрічаюсь. А тут доведеться ночувати в одному будинку.

Але в цій родині нікому нічого не докажеш, тому я лише нахилилась до начальника, тихо прошепотіла йому на вухо.

— Пробачте, але сьогодні вони вас дійсно нікуди не відпустять. Переночуйте сьогодні тут, а завтра з самого раночку поїдемо разом на роботу, чесно-чесно. 

Теодор дивився на мене добру хвилину, коли всі чекали від нього відповіді. Це було так дивно і так хвилююче. От чого він так дивився? Я вже не знала куди себе подіти. Чи він побачив в моїх очах сердечка, які з’являлись, як мені здавалось, щоразу, як я на нього дивилась. 

— Давай тут переночуємо, — слізливо промовив Ямур, шарпнувши пекаря за його одежину. — Те ліжко, яке ти мені виділив м’яке, але до нього так далеко їхати, а  після сну в кареті мене шия болить.

Теодор тяжко зітхнув, напевно тільки зараз зрозумів, що вибору він не мав з самого початку. Всього на мить він заплющив очі, щоб потім  перевести погляд з мене на Ямура.  Дивлячись на малого він, здавалось, от-от посміхнеться, вперше за цей вечір по-справжньому.

— Гаразд, — здався він нарешті. —  Добре, переночуємо. Але тільки на одну ніч. Завтра ми з тобою маємо познайомитись з кимось дуже важливим для тебе.

— То треба, щоб це завтра скоріше наступило, — радісно плеснув в долоні хлопчина. 

Моя мама на нього так задивилась, що всього на мить мені стало страшно. Е, ні, ще одній дитині в нашій родині місця немає. Вона ж сама мені так казала, що зараз змінилось?

— Тоді ми з дівчатами зараз вам все підготуємо, а ви зачекайте тут. Ось, випий молока, — вона протягнула Ямуру прозорий кухлик,  а нам з Лірою наказала йти за нею.

Вже у кімнаті вони з сестрою спочатку міцно закрили за собою двері, а потім притиснули мене до стіни.

— Ти маєш негайно діяти Мавріель, — наказово промовила мама. — Такого чоловіка випускати з рук не можна.

— Не можна, — повторила за нею Ліра. — Він такий красиви-и-ий. Тепер я розумію, чому ти тримаєшся за роботу в пекарні. 

— Він тебе терпить, — знову прошепотіла мама, але зробила це так голосно, що я від несподіванки навіть подих затамувала. — І це найголовніше,  Мавріель. Ти такого ніде не знайдеш більше. Послухай мене.

— Ви що таке кажете? — я намагалась достукатись до них, але по їхніх очах бачила, що все марно. — Він мій начальник. Начальник, розумієте.

— Але дивився він на тебе не як начальник. Я ж не дурна, життя врешті-решт не дарма прожила. І я знаю, що кажу. Якби ти не була така сліпа, то теж би це побачила. 

В тому то й діло, що я не була сліпою, і все прекрасно бачила. Він дивився на мене тільки як на свою помічницю. І не більше. А матінка з сестрою придумали собі це. Вони просто були  вражені його красою та манерами, і я їх розумію, бо сама перебувала під його чарами. 

Це я! Я, на відміну від нього, дивилась на чоловіка, як на шматок шоколадного торту. А він всього лише терпів мою присутність поруч з собою.