Глава 32

Вітрове знайомство

Мавріель

— Якого зятя, т-татку? — заїкаючись промовила я, глипнувши краєм ока на пекаря. А він, як людина, трохи розумніша, не намагався влізти в розмову й чекав поки йому знову дадуть слово.

— Та бажано б живого, доню, — пробурмотів тато, а потім направив свою увагу на Теодора. — Отже, ти той пекар, так?

— Так, я не міг не підкинути дівчину додому, тим паче вже ніч, негоже їй самій вештатись темними вулицями, мало що може її налякати.

— Он, воно як, — протягнув батько, а я вже знала, що послідує за цими словами.  — Синку, та в цьому містечку її всі боком обходить. Ніхто б Мавріель і пальцем би не зачепив. 

Я не все родичам розповідала, бо вони б точно не втримали свої язики на замку. Звісно що про те, що чоловік є прямим нащадком короля я сказати не могла, бо інакше б всі про це дізнались,  а Теодор, попросив мене про це мовчати. Я й мовчала. Не все ж мені псувати. 

Але зараз я дивилась на те, як трохи зверхньо на чоловіка дивився тато й шкодувала, про своє мовчання. Бо ким би не назвався Теодор, а батько все одно дивився на нього як на потенційного зятя.

І це могло стати проблемою. 

— Татусику, — солодким голосом звернулась до нього. — Мій начальник з дороги, він втомився. Може ви якось потім знайомство проведете? А зараз ми його додому відпустимо, нехай відпочине. 

— А ми його нагодуємо, напоїмо і приймемо як дорогого гостя, раз він тебе досі не звільнив, то значить нормальний чоловік.

Я стояла мов той карасик, якого виловили без його згоди, відкриваючи та закриваючи рота, а відповісти щось батькові слів не знайшла. От і залишалось кидати погляди на Теодора  в надії, що той зрозуміє натяки та якось викрутиться за нас двох.

—  Я, б з радістю, пане,  але я сьогодні не один, і мені варто подбати про дитину, яка зараз тихо спить в кареті.

Якби подумки можна було дати комусь ляпаса, то я б, не шкодуючи, побила б саму себе. Святі горщечки — Ямур! Як я могла про нього забути? Це ж просто прекрасний привід не запрошувати начальника до нас. Не те щоб я була скнарою і мені було шкода харчів вдома… Ну може  зовсім трішечки.

Але більше мені було соромно за своїх, бо хто-хто, а вони міри точно не знали. Ці ротаті людички могли заговорити до посиніння будь-кого. А робота в пекарні мені ще потрібна була. 

— Точно! — трошки голосні ніж треба було, викрикнула я. — Так, вони не можуть залишитись у нас.

— Ти маєш дитину? — здивовано перепитав тато. — І жінку теж?

Я гикнула, й поспішно прикрила рот руками, але насправді мені хотілось сховатись. На Теодора було соромно навіть глянути. Це ж він уже напевно зрозумів з якою ціллю батько про все це питає. 

І ж не хвилювало  мого родича, що ми на вулиці стояли, що цю розмову міг хтось почути. Простодушний такий, а мені крізь землю провалитись хотілось.

— Карпене! — з дверей будинку висунулась голова моєї матері. —  Що ти там крутишся стільки надворі? Вечеря вже охолонути встигне, поки ти надумаєш зайти. 

— Може  я все ж піду до себе? Не хочу порушувати ваших планів.

Теодор ввічливо обходив всі запрошення мого батька, але той не був би Карпеном Вітровим, якщо не вмовив би гостя зайти в гості. 

— Нічого не знаю. Ти сьогодні зобов’язаний у нас повечеряти. Моя дружина такого півника в сметані приготувала, тобі сподобається. Тільки дивись пальці не з’їж при цьому. Та й до всього, тобі дитя теж погодувати треба. 

І тут я побачила, як бігали очі в пекаря, коли він вже не знав, що сказати  і як уникнути гостин. Що ж, тут  я йому вже нічим не допоможу. Батькова промова була надто впевнена, що я могла щось сказати поперек. Тому нам нічого не залишалось, як піти слідом за ним,  але перед цим, все-таки варто було розбудити Ямура.

—  Ти не сказала йому про Ямура? — пошепки, вже в сінях запитував у мене Теодор. 

— Я сказала, — кивнула головою для впевненості. — Щоправда, тільки матері, а вона вже, за моїм планом мала про все поговорити з батьком. Ви не повірите, але тільки вона може його переконати. Але щось пішло не так, і мати не дозволила взяти до нас сироту, тому й до батька це навіть не дійшло. 

Ну що ж вже точно нічого не вдієш, раз покликала й не відпускають, то мусили йти.

— Це нас зараз нагодують? — почувся дзвінкий голосочок Ямура, як тільки ми зайшли у невелику кухоньку, де все повсюди витав аромат смачної страви. 

На нас відразу глянули три пари зацікавлений очей: батьківський — підозрілий, мамин — зацікавлений, і тільки Ліра посміхалась на всі зуби, які тільки мала. Вона ж то знає, все, що я думала і про пекаря, і про роботу з ним.

Але зараз, я впевнена, вона точно все не так зрозуміла, як треба, інакше я не можу пояснити те, що вона, дивлячись на Теодора, одними лише губами промовила, що він красунчик. 

— Звісно, ми вас зараз нагодуємо, дитинко, — заметушилась мама й запросила нашу трійцю за стіл. 

Ох і відчувається мені, що сьогодні буде за них соромно.