Глава 31

Ти колись приведеш…?

Мавріель

Додому ми повернулись коли надворі стояла темна ніч. З моменту, як ми виїхали з Сухих Вод я не наважилась сказати Теодору ані словечка. Здавалося, що так соромно, як сьогодні мені ще ніколи не було. 

Насправді було, просто зараз мені не хотілось думати про інші випадки. 

Однак зараз мені навіть шматочок в горло не ліз. Навіть тоді, коли ми всі зупинялися для обіду. Ромеро продовжував жартувати, не дивлячись на погрози пекаря, а Ямур спостерігав за нами й не розумів, що відбувалося. Щаслива дитина, інколи я йому заздрила. 

— Ти можеш завтра не йти на роботу, Мавріель, — Теодор зупинив мене вже коли я надумала виходити з карети. Ноги гуділи від довгого сидіння, й коли я на них стала, то було таке відчуття ніби тисячі мурашок танцювали кадриль прямо на моєму тілі. 

— Ви мене звільняєте? — надто гучно промовила я,  перед цим шмигнувши носом. 

Теодор тільки-но відкрив рота, щоби сказати мені щось, але збоку від нас почувся гучний та водночас хриплий сміх.

— Що, Мавріель, поперли тебе з роботи? — дід Грицько, той самий дід, якому  я допомагала й їсти носила, зараз знущався з мене. Чи знову ті свої груші згадав, чи інше щось вигадав? — А я казав, що тебе нормальний довго не втримає. Цей ще на диво довго протримався. 

—  Ні, —  занадто різко замахав руками Теодор, зрозумівши, що його слова були сприйняті неправильно.  — Не звільняю я тебе, Мавріель. Ти все не так зрозуміла.

Я полегшено видихнула, але щось в його поведінці не давало мені розслабитись до кінця. Чи може то все винен дід Грицько, який і досі підпирав свій паркан? Чи то паркан його підпирав… Неважливо. 

— А що ж тоді? — моя губа тремтіла, і я відчувала, що зараз точно розплачусь. От не вистачало мені денних пригод, так я ріки при ньому лити зібралась? Дзуськи! — Я ж робила все як ви сказали. Навіть тому індику вашому в білих трико нічого не казала. На жоден жарт не відреагувала. Чому ви не хочете, щоб  я до пекарні приходила? Це через той поцілунок? Це тому….

Я засипала його питаннями, в бажанні отримати відповідь. Але не встигла й половини випитати, як Теодор накинувся на мене, затуляючи рота своєю долонею.

— Що таке? — крізь його пальці цікавилась я.

— Ти що навіть цього жесту не розумієш? Помовч трохи, — шикнув на мене чоловік, вдивляючись кудись вдалечінь. Все виглядало так, ніби він там когось помітив і цей хтось точне не мав його бачити.

Я мугикнула, бачучи таку рішучість. Все-таки я яка не яка, а все ж помічниця його. Тому вирячила очі, намагаючись побачити, кого ж помітив там Теодор, але як би я не силкувала, та нічого побачити так і не змогла. 

— Ти розумієш, що не все інколи треба озвучувати?  — з силою втискаючи очі в череп промовив пекар. — Той поцілу… те що сталось було випадковістю. Я обіцяю, що такого більше не станеться…

Е, як це?

Я відчувала, як один за одним шматочком тріскає моя надія. Не думала я, що почувши таке знову мені захочеться плакати. 

— Сюди хтось іде, — пошепки промовив Теодор.

— Та нема тут нікого, — я ганебно шморгнула  носом. — Всі вже давно мають бути…

— А це що тут таке відбувається?

Мені здалось чи це був голос мого батька? 

Ні, мені точно не могло здатись, я ж його з  дитинства чула, навіть коли була в маминому животі він там щось буркотів собі. От тоді я й могла б його сплутати, а зараз точно ні.

— Це мій батько, — одними лише губами промовила я, сподіваючись, що Теодор мене зрозумів, але де ж там, тут так темно, що це просто неможливо. 

— Як батько?

— Хто це тут з моєю донькою затискається? — він підійшов надто близько до нас, щоб я могла сказати Теодору бігти.

Звісно, наздоганяти мій батько пекаря не став би, а це означало, що віддуватись за його здогадки довелось би мені одній. А я на таке точно не підписувалась. 

— Кхм-кхм, я не затискаюсь з нею, — почав було Теодор, але батько змусив його обірвати своє пояснення, бо засвітив йому сірник прямо перед очима.

Ні, дійсно, я навіть його довгі вії побачила. 

І якби не ця дивна ситуація, в якій ми з моїй начальником опинились, я б може могла йому позаздрити, але треба було проясняти все,  поки батько не пішов далі і не зачепив пекаря, який щось буркотів,  на вила, як робив  з усіма, кого вважав підозрілим.

А його не можна на вила. Його королівська дупа, мала бути ціла. Їй ще ж на троні сидіти… Якщо звісно захоче він того трону.

А-а–а-а, я щось зовсім не про те думаю.

— Татечку, прибери сірник, ти мені мого начальника підпалиш, як він дивитиметься яке тісто замішує, — я схопила батька за руку, опускаючи її вниз і  тут же відчула звук, як хто полегшено видихає. Я б могла подумати, що це Теодор, але ні, це був мій видих. — Ти ж не хочеш залишити місто без хліба? І до вил не тягнись, тут всі свої.

— Як начальник? — здивовано перепитав батько й знову запалив сірника. — Дівко, ти коли додому зятя вже приведеш? Начальника вона приводить.