Глава 30

Це пророцтво чи галюцинації?

Мавріель

—  Дивись! —  пальці жінки  ледь торкнулися мого чола, й в ту ж мить світ навколо мене розсипався. Зникла печера, факел і навіть вона сама, хоча здається, що я чула її присутність поряд із собою.

Одна картина змінювала собою іншу, і так по колу. 

Я бачила себе, світловолосу, маленьку дівчинку, зі зламаним кошиком на краю лісу. Бачила хлопців, які зламали мені цього кошика. Мені здавалось, як навіть відчувала запах трав розпечених на сонці, які завжди росли на тому місці. 

А потім будинок, який я колись зруйнувала… Через який моїм батькам довелось спати під відкритим небом, і який вони так довго відновлювали. 

— Це твоє минуле, — пролунало в голові. Голос жінки. Він не звучав у вухах, а відлунював десь всередині мене. — Дім, який ти втратила. Те, чого вже ніколи не повернеш.

Я хотіла закричати, що я все пам’ятаю, не треба мені показувати це, але замість цього знову відчула, як картинка змінюється.

— Це те, від чого ти тікаєш, але поглянь сюди… Тут  твоє майбутнє.

Я повернула голову, куди мені звелів голос і побачила Теодора, Ямура та Ромеро з Зієлою. Ми стояли за спинами хлопчика, який на голові тримав корону. 

Бачила, як придворні шепотілись  за нашими спинами. Бачила дорогий одяг, який був на мені і велика каблучка, яка переливалась на моєму пальці. А руки… Руки мої тримав Теодор, так ніжно, так невагомо. Він дивився на мене ніби я його кохана. Чоловік нахилився, поцілував мене, а потім вивів до народу.

Але це неможливо. Хто він, а хто я? 

Такі нерівні союзи неможливі. Спадкоємці не беруть собі в дружини біднячок. Після того, як ці думки промайнули в моїй голові картинка знову змінилась і я побачила Рудого, який на колінах просив моєї руки та одягав каблучку. Не ту — іншу. Вона холодом віддавала мені в пальці. Він і тримав мене по-іншому,  грубо та владно. Він не давав мені вибору. Але не було ні Теодора, ні Ямура. Небо було пасмурним, ніби ніколи сонця й не бачило. 

— Ні, — я захитала головою, намагаючись перервати це видіння. — Ні, не треба. 

Вирвати руку, з лапищ того здорованя не вдавалось. Я сіпала руку, поки він вдивлявся мені у вічі, не бажаючи відпускати. 

— Тихо, — жіночий голос змусив мене затихнути. Серце виривалося з грудної клітки, а легені горіли так, ніби всередині мене була справжнісінька пожежа.  — Це всього лише ілюзія, а ти верещиш так, ніби тебе різали. Тобі каблучку одягали, а не у в’язницю вели. 

— Що це було? — запитала я таким голосом, ніби тільки з пустелі вийшла й води ніколи не бачила. 

— Всього лише ілюзія. Ти хотіла відповідей? Хотіла знати хто ким є насправді, я тобі це показала. А як і у якій формі — це від тебе залежить. Ти хотіла дізнатись де твоє місце і я показала. А чи зрозуміла ти — твоє діло. 

— Чудасію якусь мені кажете, — мені не хотілось сприймати все побачене навіть за ймовірну майбутність.  Але жінка дивилась на мене ніби на дурненьку.

Я вже думала, що до скону буду в цьому божевіллі. Думала знову побачу темну печеру, але здалось, що я почула голос пекаря, який щось кричав мені. 

— Мавріель! Мавріель, отямся! — Щоки палали, волосся прилипло до обличчя, а в голові гуділо так, що я майже нічого не чула. 

— Може сильніше її ударити? — з нудьгою в голосі поцікавився Ромеро якраз в ту саму мить коли я, простогнавши, відкрила очі.— Ти диви як швидко до тями прийшла, як почула мене. Може не дурна була порада?

— Замовкни, — наказав йому Теодор, підіймаючи мене за плечі. — Ти як? Все нормально? В голові не паморочиться?

Кількість запитань в одну хвилину збивали з пантелику. Було таке відчуття, наче мене якось важкою каменюкою ударили по потилиці.

Стоп!

Я різко відкрила очі, оглядаючись по сторонах. Де печера? Де жінка та той рудий здоровило? 

Прийнявши сидяче положення, я продовжувала насторожено за усім спостерігати. Може це чергова ілюзія? Може я ще не все передивилась? 

— Знову будеш мене цілувати? — скошуючи погляд на чоловіка, я намагалась відсунутись від нього. 

Не скажу, що здивоване обличчя пекаря можна було якось по-іншому охарактеризувати. Всі навколо замовкли. Ямур нічого не розумів, тому просто спостерігав за нами. 

— Чуєш, друже, вона видно сильно вдарилась, як летіла зі сходів, раз таке говорить? Чи ви вже практикували щось подібне, й молодичці просто сподобалось?

Ромеро ледь стримував посмішку, він намагався тримати обличчя серйозним, але як тільки побачив гізний вираз Теодора вмить розсміявся.

І тільки зараз я помітила, що сиділа на сирій землі,  на нижній сходинці до будинку. Але цього не може бути. Я точно пам’ятаю, що заходила всередину.

Я вчергове обвела поглядом всіх присутніх, навіть кучерів тепер помітила. Вони спостерігали за нами з-під верби. А потім глянула на Ямура. На ньому не було жодної корони, як і на моєму пальці каблучки. 

То виходить…

Що це не ілюзія?