Глава 30

Це пророцтво чи галюцинації?

Мавріель

—  Дивись! —  пальці жінки  ледь торкнулися мого чола, й в ту ж мить світ навколо мене розсипався. Зникла печера, факел і навіть вона сама, хоча здавалося, що я чула її присутність поряд із собою.

Одна картина змінювала іншу, і так по колу. 

Я бачила себе, світловолосу, маленьку дівчинку, зі зламаним кошиком на краю лісу. Бачила хлопців, які зламали мені цей кошик. Мені здавалося, що я навіть відчувала запах трав, розпечених на сонці, які завжди росли на тому місці.  А потім — будинок, який я колись зруйнувала… Через який моїм батькам довелось спати під відкритим небом, і який вони так довго відновлювали. 

— Це твоє минуле, — пролунало в голові. Голос жінки. Він не звучав у вухах, а відлунював десь всередині мене. — Дім, який ти втратила. Те, чого вже ніколи не повернеш.

Я хотіла закричати, що я все пам’ятаю, не треба мені показувати це, але замість цього знову відчула, як картинка змінюється.

— Це те, від чого ти тікаєш, але поглянь сюди… Тут  твоє майбутнє.

Я повернула голову, куди мені звелів голос і побачила Теодора, Ямура та Ромеро з Зієлою. Ми стояли за спинами хлопчика, який на голові тримав корону. 

Бачила, як придворні шепотілись  за нашими спинами. Бачила дорогий одяг, який був на мені, і велику каблучку, яка переливалась на моєму пальці. А руки… Руки мої тримав Теодор, так ніжно, так невагомо. Він дивився на мене ніби я його кохана. Чоловік нахилився, поцілував мене, а потім вивів до народу.

Але це неможливо. Хто він, а хто я? 

Такі нерівні союзи неможливі. Спадкоємці не беруть собі в дружини біднячок. Після того, як ці думки промайнули в моїй голові картинка знову змінилася і я побачила Рудого, який на колінах просив моєї руки та одягав каблучку. Не ту — іншу. Вона холодом віддавала мені в пальці. Він і тримав мене по-іншому — грубо та владно. Він не давав мені вибору. Але не було ні Теодора, ні Ямура. Небо було похмурим, ніби ніколи сонця й не бачило. 

— Ні, — я захитала головою, намагаючись перервати це видіння. — Ні, не треба. 

Вирвати руку, з лапищ того здорованя не вдавалось. Я сіпала руку, поки він вдивлявся мені у вічі, не бажаючи відпускати. 

— Тихо, — жіночий голос змусив мене затихнути. Серце виривалося з грудної клітки, а легені горіли так, ніби всередині мене була справжнісінька пожежа.  — Це всього лише ілюзія, а ти верещиш так, ніби тебе різали. Тобі каблучку одягали, а не у в’язницю вели. 

— Що це було? — запитала я таким голосом, ніби тільки з пустелі вийшла й води ніколи не бачила. 

— Всього лише ілюзія. Ти хотіла відповідей? Хотіла знати хто ким є насправді, я тобі це показала. А як і у якій формі — це від тебе залежить. Ти хотіла дізнатись де твоє місце і я показала. А чи зрозуміла ти — твоє діло. 

— Чудасію якусь мені кажете, — мені не хотілось сприймати все побачене навіть за ймовірну майбутність.  Але жінка дивилась на мене ніби на дурненьку.

Я вже думала, що до скону буду в цьому божевіллі. Думала, знову побачу темну печеру, але здалося, що я почула голос пекаря, який щось кричав мені. 

— Мавріель! Мавріель, отямся! — Щоки палали, волосся прилипло до обличчя, а в голові гуділо так, що я майже нічого не чула. 

— Може, сильніше її ударити? — з нудьгою в голосі поцікавився Ромеро якраз у ту саму мить коли я, простогнавши, відкрила очі.— Ти диви як швидко до тями прийшла, як почула мене. Може не дурна була порада?

— Замовкни, — наказав йому Теодор, підіймаючи мене за плечі. — Ти як? Все нормально? В голові не паморочиться?

Кількість запитань в одну хвилину збивала з пантелику. Було таке відчуття, наче мене якоюсь важкою каменюкою ударили по потилиці.

Стоп!

Я різко відкрила очі, оглядаючись навсібіч. Де печера? Де жінка та той рудий здоровило? 

Прийнявши сидяче положення, я продовжувала насторожено за усім спостерігати. Може це чергова ілюзія? Може я ще не все передивилась? 

— Знову будеш мене цілувати? — скошуючи погляд на чоловіка, я намагалась відсунутись від нього. 

Не скажу, що здивоване обличчя пекаря можна було якось по-іншому охарактеризувати. Всі навколо замовкли. Ямур нічого не розумів, тому просто спостерігав за нами. 

— Чуєш, друже, вона видно сильно вдарилась, як летіла зі сходів, раз таке говорить? Чи ви вже практикували щось подібне, й молодичці просто сподобалось?

Ромеро ледь стримував посмішку, він намагався тримати обличчя серйозним, але як тільки побачив грізний вираз Теодора вмить розсміявся.

І тільки зараз я помітила, що сиділа на сирій землі,  на нижній сходинці до будинку. Але цього не може бути. Я точно пам’ятаю, що заходила всередину.

Я вчергове обвела поглядом всіх присутніх, навіть кучерів тепер помітила. Вони спостерігали за нами з-під верби. А потім глянула на Ямура. На ньому не було жодної корони, як і на моєму пальці каблучки. 

То виходить…

Що це дійсно була  ілюзія?

— Матінко, — присоромлено вигукнула, ховаючи обличчя у подертих долонях.