Глава 29

А чи хочу я це знати?

Мавріель

Невеличкий будиночок, біля якого зупинилась наша карета виглядав аж надто понівечено для місця, в якому він розташовувався.

Три водоспади, якими він був оточений, зливалися в одне озеро позаду. Та тут би цілий палац можна було вибудувати, а не цю розвалину підтримувати. 

Дах будинку просів з одного боку, наче його придавило власним тягарем років. Віконниці тримались на одній завісці, а дерев’яний паркан зовсім втратив будь-який сенс. Його перекошені дошки радше нагадували пастку для необережних курей.

І все ж тут було щось дивне. Наче самі водоспади охороняли цю хатину. Туман, що здіймався від гуркоту води, огортав подвір’я, відсікаючи його від решти світу.

Карету вирішили поставити повіддаль у тіні між двома вербами. Там її ніхто з місцевих, серед довгих гілок, навіть якщо й захочуть — не побачать. 

—  Все забрали? — поцікавився у нас Ромеро. 

Чоловік навіть погляду мене не кинув. Дивився виключно на Теодора. Я не знаю чи було то причиною їхньої розмови, яку пообіцяв мені пекар, але ніяковість я вже відчула. 

—  Так, —  Теодор кивнув йому і тим часом передав мені мою невелику валізку. Я ж, як тільки взяла її до рук, не втримала й увесь її вміст посипався на землю. А там і мій одяг, і засоби гігієни, і білизна…

Побачивши її на землі, я почервоніла, й з писклявим “перепрошую”, кинулась збирати все назад, але тепер вона не закривалась як мала б. Я зі злістю намагалась все втовкти, але теплі руки Теодора зупинили мене.

—  Стривай, —  тихо прошепотів мені він. —  Від твоєї злості нікому користі не буде.  Давай спокійно, ми вже на місці. 

Дочекавшись від мене кивка, пекар піднявся й наказав Ромеро та Ямуру йти разом з ним всередину, а мені вже дозволив зайти пізніше. Хлопчик, оглядаючись пішов з ними та  захоплювався цією місциною. Ще б пак, такої дивної краси і я не бачила, що вже казати про нього. 

І мав же Теодор рацію, як тільки глядачів моєї чергової маленької ганьби стало менше, я швиденько повернула речі туди, де вони й мали знаходитись. 

В сам будинок я заходила з особливою обережністю. В кожен скрип дерев'яних сходинок вслуховувалась з особливою увагою Не вистачало ще цього курника завалити. От тоді Його Високість точно передумає тримати в себе таку помічницю. От тоді я й дізнаюсь, що таке справжня ганьба. 

Але варто було мені штовхнути двері вперед, як мене засмоктало всередину. Дивно, такого з чоловіками не було. Чи то я просто не дивилась на них, а була зайнята власними речами?

Холодне повітря змусило сироти виступити на моєму тілі. На диво, всередині не було ані меблів, ані жодних речей, які б означали наявність чогось живого тут.

Чим далі я просувалась, тим більше цей будинок став нагадувати більше печеру. Дерево змінилось на каміння, а сонячного світла стало так мало, що й важко було щось розгледіти. 

—  Гей, —  крикнула я перелякано, коли холодний потік продовжував затягувати мене всередину. —  Тут є хтось? Теодоре! Ромеро! Хто-небудь, скажіть бодай слово. Мені страшно.

—  Тобі не варто боятись, — якийсь знайомий чоловічий голос пролунав зовсім поруч, хоча в цій темряві нікого видно не було.

 Він наче виходив із самих кам’яних стін. Але навряд чи камені вміють говорити, правда ж? Чи можуть?

—  Хто тут? —  Озираючись навкруги я кидала запитання в порожнечу.

— О, мені прикро, що пройшло так мало часу, а ти, вже встигла забути мій голос.

Гучне клацання почулось майже біля вуха, що змусило мене здригнутись. Я б хотіла вдихнути повітря на повні груди, але воно було тут таким важким, що я мінімального вдиху зробити не могла. 

Я безтолково відкривала та закривала очі, намагаючись розгледіти того хто до мене звертався, але так і не змогла цього зробити.  Серце від страху стукало так сильно, що перебивало всі інші звуки, до яких я намагалась прислухатись. Ну от знову. Тільки я починаю думати, що мої нещастя закінчились, а вони починаються знову.

В одну мить переді мною загорівся одинокий факел, але і його було досить для того, аби впізнати того, хто до мене говорив. Дві постаті стояли прямо перед моїми очима. 

Одного я вже бачила — той рудий здоровань з трактиру, в якій нам довелось ночувати, а от поряд з ним стояла фігура жінки, яку я точно ніколи в життя ще не бачила. 

— Хто ви такі? — істерично запитала я, розглядаючи їх. — Швидко кажіть інакше я…

— Інакше ти що? Ти своїми кінцівками порушити не можеш, не говорячи вже про те, щоб  щось нам зробити

Тобто, як це — не можу? Все я можу.

Я хотіла стиснути руку в кулак, щоб самій собі продемонструвати, але не змогла її навіть підняти. Мене ніби холодною водою облили. Я знову спробувала підняти руку, але  і тут нічого. Я навіть розвернутись не могла, щоб втекти туди, звідки я прийшла, точніше звідки мене затягнуло. Ну, прекрасно. Якби це був конкурс дерев’яних ляльок, я б точно виграла перше місце

Хотілось крикнути, але й голос сів, а повітря вдихнути було все важче та важче. Горло ніби стиснули та не хотіли відпускати.