Глава 28

Хто ж розкаже правду?

Мавріель

Їхали ми чотири години. На щастя Ромеро з нами у кареті не було. Тільки ми втрьох. Ямур спокійно спав у мене на колінах, щоб хоч трішки менше його трясло на ямках та камінцях. Я зосередилась на вікні, точніше на тому, що було за ним й легенько погладжувала невеликі кучерики хлопчика. 

Теодор зі мною не розмовляв. Навіть слова не сказав. Зізнаюсь, мені й самій було ніяково, але  він же міг бодай щось сказати.  Що ми уві сні себе не контролюємо, наприклад, чи що щось накшталт цього.  Але я вирішила більше не чекати, а тому, набравшись сміливості я промовила йому:

— Ромеро мені сказав…

— Ти не втомилась його тримати? 

Наші слова прозвучали майже в одну мить. Я відвела погляд, зніяковівши, й захитала головою.

— Ні, він легкий мов пір’їночка.

— Знаю, я цю пір’їночку, давай мені його сюди. Вже, напевно всі руки затекли, — чоловік простягнув до мене руки, але я малого не поспішала віддавати. — Давай, нічого не станеться, якщо він у мене поспить. Нам ще години три їхати. Тобі теж треба відпочити. 

— Та я не сильно втомилась. За цілий день так нічого й не робила, хіба від цього можна втомитись?

Теодор підібгав губи, ніби хотів сказати щось, але в останню мить передумав. 

Я удала, що мене страшенно зацікавив пейзаж за вікном. Дерева, поле, кущі, в цьому не було  нічого особливого, але краще вже кущі, ніж зустрічатися очима з Теодором. Здавалось, що й він у мені сумнівається. А раптом Ромеро, за той короткий час, поки вони речі перевіяли, встиг вже мого пекаря накрутити?

Він тихо зітхнув і, не дочекавшись, поки я сама віддам хлопця, обережно підхопив Ямура на руки. Малий навіть не поворухнувся, лишень сопнув носом і зручніше вмостився на його грудях.

— Ти казала у тебе є молодша сестра, — дивлячись на Ямура знову цікавиться чоловік. — Тобі теж доводилось проводити з нею багато часу?

Я здивувалась подібному запитанню. Ні, говорити про Ліру я могла годинами, що власне і робила. Іноді мені здавалось, що мій рот не закривався під час роботи, так жваво я розповідала пекарю смішні моменти зі свого життя. Якби не я, він би увесь час в тиші проводив. А де це бачено, щоб робота німака йшла? Не було ніколи такого, от я й старалась якось розбавити нашу нудьгу. 

Але сьогодні було вперше коли він сам зацікавився мною.

— Я Ліру з отакусінької бавила, — мені довелось скласти два пальці докупи, щоб показати якою крихітною вона була. Це зараз вона ніби тарган непосидючий, усіляке сміття додому тягне, а я її ще пам’ятаю милим карапузом. — Звісно, що знаю, як з дітьми поводитись. 

— Вони й тягнуться до тебе, — хмикнув Теодор. — Видно відчувають тебе своєю. 

— Угу, — пробурмотіла я. — Якщо треба буде посидіти з вашими, то я зможу, — не думаючи вигукнула я, але потім поспішно закрила рот руками, зрозумівши, що бовкнула. Ну які діти? Він мене одну в пекарні залишати не захотів, а тут така відповідальність…

— Які діти? — закашлявся пекар. Я б могла протягнути руку та постукати по його плечах, але потреба у цьому відпала, бо я зустрілась зі здивованим поглядом чоловіка. 

— Ну чисто теоретично, колись вони у вас з’являться, — проблеяла я. — Кохана жінка, весілля, а там і…

— Кхм-кхм, Мавріель, це було трохи неочікувано.  Я ввесь в роботі, мені ніколи про таке хвилюватись. 

— А та жінка? — я зловила його здивований погляд, але навіть і в цю мить не зрозуміла, що не варто продовжувати. — Ну та, яка приходила до вас коли ви тільки відкрились? Вона більше не діставала вас? Чи ви помирились? Зола та.

Тихий, але водночас заливистий сміх пролунав каретою. Теодор схилився над малим, його плечі трусились, але він намагався стриматись, напевно, щоб не розбудити Ямура. А потім глянув на мене, витираючи очі.

— Зола… Ну ти даєш Мавріель. Ти диви, як запам’ятала її. Ти там щось сказати хотіла, — раптом мовив Теодор, змінюючи тему. — Що Ромеро тобі сказав?

— Він же не скаржився вам? — відразу перепитала я, коли почула. 

Мені здавалось, що удари серця пришвидшились в сто разів. Теодор спитав таким тоном, що я захвилювалась. Мені не можна, втрачати цю роботу. Теодор, не дивлячись на всі негаразди, які я йому приношу, поки платив мені зарплатню, частину з якої я ховаю в надійному місці. А отже за нього треба триматись обома руками. 

— На що йому скаржитись? — здивовано перепитав чоловік. Він намагався говорити неголосно, щоб не розбудити дитину, яка була в нього на руках. Але саме в цей момент вийшло трохи голосніше, ніж планувалось. — Точніше, навіщо це Ромеро на тебе скаржитись? Між вами щось сталось?

— Що ви! —  швидко захитала я руками, при цьому округливши очі. — Ні, як ви могли таке подумати? Між мною і ним нічого не було. Я взагалі… Я не…

— Стривай, — зупинив мій потік слів чоловік, схопивши за одну з рук, ту, яка було до нього найближче. — Я зрозумів, що ти хочеш мені сказати. Але я й сам мав інше на увазі. Він тебе образив? 

— А, — полегшено  видихнула я, й спробувала витягнути свою руку з його, щоб приховати свої червоні щоки. Але чому вони почервоніли, мені ще варто вияснити, може від того, що я подумала про те, що він міг подумати, що у мене з королівським гвардійцем щось було. Ой, матінко, про таке навіть думати соромно, не те щоб говорити.