Глава 28

Хто ж розкаже правду?

Мавріель

Їхали ми чотири години. На щастя, Ромеро з нами у кареті не було. Тільки ми втрьох. Ямур спокійно спав у мене на колінах, щоб хоч трішки менше його трясло на ямках та камінцях. Я зосередилась на вікні, точніше на тому, що було за ним, й легенько погладжувала невеликі кучерики хлопчика. 

Теодор зі мною не розмовляв. Навіть слова не сказав. Зізнаюсь, мені й самій було ніяково, але  він же міг бодай щось сказати.  Що ми уві сні себе не контролюємо, наприклад, чи що щось накшталт цього.  Але я вирішила більше не чекати, а тому, набравшись сміливості, промовила йому:

— Ромеро мені сказав…

— Ти не втомилась його тримати? 

Наші слова прозвучали майже в одну мить. Я відвела погляд, зніяковівши, й захитала головою.

— Ні, він легкий, мов пір’їночка.

— Знаю, я цю пір’їночку, давай мені його сюди. Вже, напевно, всі руки затекли, — чоловік простягнув до мене руки, але я малого не поспішала віддавати. — Давай, нічого не станеться, якщо він у мене поспить. Нам ще години три їхати. Тобі теж треба відпочити. 

— Та я не сильно втомилась. За цілий день так нічого й не робила, хіба від цього можна втомитись?

Теодор підібгав губи, ніби хотів сказати щось, але в останню мить передумав. 

Я удала, що мене страшенно зацікавив пейзаж за вікном. Дерева, поле, кущі, в цьому не було нічого особливого, але краще вже кущі, ніж зустрічатися очима з Теодором. Здавалось, що й він у мені сумнівається. А раптом Ромеро, за той короткий час, поки вони речі перевіряли, встиг вже мого пекаря накрутити?

Він тихо зітхнув і, не дочекавшись, поки я сама віддам хлопця, обережно підхопив Ямура на руки. Малий навіть не поворухнувся, лишень сопнув носом і зручніше вмостився на його грудях.

— Ти казала, що у тебе є молодша сестра, — дивлячись на Ямура знову поцікавився чоловік. — Тобі теж доводилось проводити з нею багато часу?

Я здивувалась подібному запитанню. Ні, говорити про Ліру я могла годинами, що, власне, і робила. Іноді мені здавалось, що мій рот не закривався під час роботи — так жваво я розповідала пекарю смішні моменти зі свого життя. Якби не я, він би увесь час в тиші проводив. А де це бачено, щоб робота німака йшла? Не було ніколи такого, от я й старалась якось розбавити нашу нудьгу. 

Але сьогодні було вперше, коли він сам зацікавився мною.

— Я Ліру з отакусінької бавила, — мені довелось скласти два пальці докупи, щоб показати, якою крихітною вона була. Це зараз вона ніби тарган непосидючий, усіляке сміття додому тягне, а я її ще пам’ятаю милим карапузом. — Звісно, що знаю, як з дітьми поводитись. 

— Вони й тягнуться до тебе, — хмикнув Теодор. — Видно, відчувають тебе своєю. 

— Угу, — пробурмотіла я. — Якщо треба буде посидіти з вашими, то я зможу, — не думаючи, вигукнула я, але потім поспішно закрила рот руками, зрозумівши, що бовкнула. Ну які діти? Він мене одну в пекарні залишати не захотів, а тут така відповідальність…

— Які діти? — закашлявся пекар. Я б могла протягнути руку та постукати по його плечах, але потреба у цьому відпала, бо я зустрілась зі здивованим поглядом чоловіка. 

— Ну, чисто теоретично, колись вони у вас з’являться, — проблеяла я. — Кохана жінка, весілля, а там і…

— Кхм-кхм, Мавріель, це було трохи неочікувано.  Я весь в роботі, мені ніколи про таке хвилюватись. 

— А та жінка? — я зловила його здивований погляд, але навіть і в цю мить не зрозуміла, що не варто продовжувати. — Ну та, яка приходила до вас, коли ви тільки відкрилися? Вона більше не діставала вас? Чи ви помирилися? Зола та.

Тихий, але водночас заливистий сміх пролунав у кареті. Теодор схилився над малим, його плечі трусились, але він намагався стриматись, напевно, щоб не розбудити Ямура. А потім глянув на мене, витираючи очі.

— Зола… Ну ти даєш, Мавріель. Ти диви, як запам’ятала її. Ти там щось сказати хотіла, — раптом мовив Теодор, змінюючи тему. — Що Ромеро тобі сказав?

— Він же не скаржився вам? — відразу перепитала я, коли почула. 

Мені здавалось, що удари серця пришвидшились в сто разів. Теодор спитав таким тоном, що я захвилювалась. Мені не можна, втрачати цю роботу. Теодор, не дивлячись на всі негаразди, які я йому приношу, поки платив мені зарплатню, частину з якої я ховала в надійному місці. А отже, за нього треба триматись обома руками. 

— На що йому скаржитись? — здивовано перепитав чоловік. Він намагався говорити неголосно, щоб не розбудити дитину, яка була в нього на руках. Але саме в цей момент вийшло трохи голосніше, ніж планувалось. — Точніше, навіщо це Ромеро на тебе скаржитись? Між вами щось сталось?

— Що ви! —  швидко захитала я руками, при цьому округливши очі. — Ні, як ви могли таке подумати? Між мною і ним нічого не було. Я взагалі… Я не…

— Стривай, — зупинив мій потік слів чоловік, схопивши за одну з рук, ту, яка була до нього найближче. — Я зрозумів, що ти хочеш мені сказати. Але я й сам мав інше на увазі. Він тебе образив? 

— А-а, — полегшено  видихнула я, й спробувала витягнути свою руку з його, щоб приховати свої червоні щоки. Але чому вони почервоніли, мені ще варто вияснити. Може, від того, що я подумала про те, що він міг подумати, що у мене з королівським гвардійцем щось було. Ой, матінко, про таке навіть думати соромно, не те щоб говорити.