Глава 27

Я думав ти миша, а ти дракон

Мавріель 

На ранок після сну в незручній позі, мене боліла абсолютно кожна ділянка мого тіла. Шия затекла, а руки й досі тремтіли, коли я підіймала чашку з теплим чаєм до рота. 

Нам виділили кімнату набагато меншу, ніж була до того, і з одним лише невеликим ліжком. Напевно воно було призначене для гномів, бо вміститися на ньому зміг тільки Ямур. 

Нам з чоловіками довелось розміститись на підлозі, на незручних матрацах, які власниця притягнула нам з інших кімнат. 

Я й досі не підіймала погляд на Теодора, за що ловила смішки від Ромеро, бо саме він став свідком того, що я прокинулась в обіймах Теодора,  лежачи в нього на грудях, знайшовши в ньому таке необхідне мені в цю ніч тепло. 

Що вже казати про самого пекаря. З ним мені теж не хотілось зустрічатись навіть поглядами. Один Ямур рятував ситуацію. В хлопця був хороший апетит і, він, махаючи ногами під столом їв свій сніданок, ще й нахвалював. Через вчорашні події мені так і не пояснили, що означали слова гвардійця в тому лісі стосовно нього, а зараз тим паче ніхто нічого не розкаже, а сама я розпитати не наважусь.

— Чоловіки казали, що пригнали сюди іншу карету, — поміж іншим, попиваючи свій бадьорливий напій, повідомив Ромеро. Теодор кивнув йому, але видно було, що витав чоловік у своїх думках  досі. 

Невже це через мене? 

Та ну, ні. Не можуть бути його думки мною зайняті, коли в нього стільки клопоту. Напевно він зараз хвилювався через пекарню, яка зараз тимчасово не працювала. Це ж скільки грошенят він втратить через декілька таких неробочих днів. 

— Як доїсте, збирайтесь хутко і поїдемо. Й так багато часу витратили. Нас ще з учора чекають в Сухих Водах, — наказав чоловік, й піднявся з-за столу, чим привернув увагу рудого здорованя, який час від часу кидав на нас зацікавлені погляди.  Він не став нас чекати й просто вийшов на вулицю. 

— Ти що, не їстимеш? — здивовано поцікавився хлопчик, і я лише похитала головою, розтріпуючи його волосся. 

— Ні, я не голодна. Але ти маєш добре поїсти. 

Ромеро нікуди не пішов. Залишився з нами, ніби споглядач. А хоча… Може так воно й було. Він не зводив з мене очей, роздивлявся так, ніби в чомусь підозрював. Хтозна, може так воно й було.

— Щось не так? — не витримавши його довгого розглядання, поцікавилась я. І, на перший погляд, могло здатись, що я дещо агресивно його запитала, однак агресії в мені не було. Лише сором та провина. 

— Та ні, — з легкою напівпосмішкою чоловік відкинувся на тверду  спинку лави й склав руки на грудях. — Просто дивлюсь на тебе. Тебе це турбує?

—  Так.

 Я наївно говорила те, що думала. Навіть не було на думці обманювати його. Я вже зрозуміла, що всі ті знаки уваги, які чоловік приділяв мені у пекарні були нічим іншим, як грою.

— Тоді скажи мені, що це просто випадковість, і ти не маєш жодного відношення, до того здоровила?

Я закрутила головою, бо пам’ятала, що він точно був в загальній залі, коли ми снідали. Не побачивши нікого, я знову повернула свою увагу Ромеро, так і не розуміючи звідки в ньому зародились такі питання. 

— Я не маю до нього жодного відношення, — чітко промовила я.  — Якщо маєте якісь сумніви, то кажіть про це відверто. Не варто дурити мені голову та лестити при кожній зустрічі, а потім отак натякати на якісь змови.

— Е, ти яка, Мавріель, — натужно засміявся чоловік, вдивляючись мені у вічі. — А я думав ти тиха миша, а ти цілий дракон. 

— Вона не дракон, — з повним ротом їжі промовив Ямур. — Не ображайте її, вона хороша. Якщо не перестанете,  я пожаліюсь її чоловіку, побачимо тоді, що ви робитимете.

Я почервоніла від того, як Ямур вкотре назвав Теодора моїм чоловіком. І ж не баче малий, що це не так, бо Теодор вчора це йому лише підтвердив. Але я  щоразу, коли чула таке, ніяковіла. 

— Гаразд, малий, твоя взяла, — легко погодився чоловік, але я то розуміла, що він просто не став при Ямурові розвивати подібні розмови, але я впевнена, що ми ще повернемось до цієї теми.  — Якщо ви вже набили свої шлунки, то раджу зібрати трохи з собою в дорогу їдла. Нам хоч їхати недовго, але ви можете зголодніти. Не хотілось би ще затримуватись, шукаючи щось поживне. До того ж У Сухих Водах Теодора вже зачекались. 

— Там щось важливе, так? — набравшись сміливості прошепотіла я Ромеро так, щоб надто цікавий до дорослих розмов сьогодні Ямур, не підслуховував.

Гвардієць глянув на мене зверху вниз, не обділив зверхнім поглядом й кивнув. А раніше не так дивився, дурень товстолобий. Компліменти усілякі говорив, а тепер навіть слова сказати не хоче. Чи то я просто так гостро реагую? Хто б мені дав відповіді на мої питання. Але напевно я занадто багато вимагаю. 

— Ви що всі слова забули, поки жували? — надто голосно запитала я у того, хто явно не радів моїй присутності біля його світлості. Ромеро, який явно не очікував моїх слів, рвучко повернувся до мене. Ну й граційно він крутився у  тих своїх гвардійський чобітках.

— Послухай, дівчисько, — чітко вимовляв він кожне слово. — Кажу тобі це один раз. Це не гра. І якщо ти досі не зрозуміла з ким поруч знаходишся, і я зараз не тільки про Теодора, то раджу тобі пригадати. Ти ж голову маєш, отже, сподіваюсь і мізки на місці. То подумай трохи, пригадай всі розмови і зроби висновки. Спадкоємець королівству потрібен живий.