Глава 26

А я ж казав…

Мавріель 

— Ну з ним, то все зрозуміло,  варвар, що з нього взяти,  а ви хіба не могли придивитись за своєю дівкою? — обурено бурмотіла жінка, сидячи за столом у загальній залі. 

Поряд зі мною, зручно вмостився Ямур. Хлопчик їв смачну, на перший погляд, юшку, періодично вмокаючи в рідину ті булочки, які ми принесли з собою.

Я ж була ні жива ні мертва, сиділа на лаві по віддаль від них, втупивши поглядом у свої зранені після падіння руки. Соромно мені було за себе. Навіть розуміючи, що моєї провини в цьому немає. Я ж просто хотіла… Я навіть не пам’ятаю, що хотіла зробити перед тим, як впасти. Вони обговорювали все так, ніби мене тут не було. Але я була. Червона як помідор, але сиділа, слухавши всі звинувачення у свій бік. 

А от про чоловіків такого не можна було сказати. Вони жваво сперечались і з власницею, і з тим, кого вона назвала варваром. 

— А шкоду нам хто компенсуватиме?  Ви? — такого голосу у Теодора я ще не чула. Він був владним  та безспірним. Саме такий, яким має бути голос майбутнього короля. Хоча, звідки мені знати, які там у них вони повинні бути ті голоси? Мені просто так здавалось. — Дівчина ледь ноги собі всі не переламала. І це за ті гроші, які ми вам залишила за ночівлю?

— Вони забрали в мене дівчину прямо з-під носа. У нашого народу так ведеться. Якщо жінка сама прийшла до чоловіка, отже готова з ним життя розділити, — обурено вигукнув чоловік, потираючи свої вуса. — А вони цьому перешкоджають.

— Та почекай ти зі своїми традиціями, — роздратовано прошипів Ромеро. — Дівчину то знатно трусонуло. Он  сидить, наівть  дихати боїться, а ви її ділите наче скот на базарі. Ти її питав чи хоче вона з тобою життя розділити? Гей, Маріель, що скажеш?

— Вона Мавріель, Ромеро!

Я з подивом підняла на них погляд, бо не очікувала, що хтось звертатиметься до мене так… Просто та без злості. Я ж тут переполох влаштувала. Я їх підставила й проблем підкинула, наче однієї зламаної карети мало було. 

— Я? 

— Ти, — гаркнула мені власниця цього трактиру. — А через ж кого ми тут всі зібрались? Затуманила чоловікам голову, ніяк розібратись не можуть. Кажи, що думаєш?

— Я не винна, — відразу почала виправдовуватись, притискаючи руки до грудей. — Я випадково. Я не хотіла. Будь ласка, не залишайте мене тут.

Я зосередилась лише на одному Теодорові, бо розуміла, що від його слова залежить моє майбутнє. Це ж здоровило, яке сиділо навпроти мого начальника, вичікуюче дивилося на мене, ніби я йому якусь обіцянку давала,  а зараз нахабно її відбирала. Але ж такого не було. І я не хотіла знову бути посміховиськом. 

— Розмова не про те, — надто гучно мовив  Теодор, змушуючи мене здригнутись нас замовкнути. Він піднявся на ноги, та підійшов до мене, поставивши руки мені на плечі. Я обернулась, що глянути на нього, але сам пекар на мене не дивися. — Ніхто цю дівчину нікому віддавати не збирається. Бо вона мені своє серце обіцяла. Моя це наречена і на цьому крапка. 

На мить в загальній залі повисла тиша. На нас дивитись чотири пари очей, і ще декілька, на яких я не звертала уваги. Оглушена почутим, я намагалась навіть не дихати. Він збрехав, щоб мене захистити — це я розуміла. Однак варто було бровам Ромеро здивовано піднятись догори, як я почервоніла, ймовірно, що щоки мої зараз нагадували буряк, бо горіли вони дуже сильно. 

— Ми про інше говорили, нам треба переночувати. А в тій кімнаті, яку нам виділили цього зробити, як ми вже знаємо неможливо. Виділіть нам нову, нормальну кімнату, й ми на цьому розійдемось. 

— А гроші? — вже знову хотіла звестись жінка, але Ромеро її осадив.

— За ті нерви, які ця дівчина встигла пережити — це ви нам маєте доплатити. Але ми ж нічого не вимагаємо. Дай нам кімнату  й на ранок нас тут вже не буде. Май совість, ми всі на нервах. Хтозна, яка перевірка сюди може нагрянути й з якою печаткою…

Жінка пихтіла й не збиралась переставати. Їй не подобались погрози, які лунали в її володіннях. Але проти королівських слуг проти піти не могла.

Чоловіки користувались лише званням Ромеро. Теодор ні разу не видав себе. Однак його поведінка, постава та манера говорити кричали про те, що він теж не простак.  

Поряд з жінкою незадоволено супився рудий, але проти слів Теодора не пішов. Чи то його тон, чи королівський гвардієць, який сидів поруч з ним повпливали на це, але більше він не намагався мене собі присвоїти. Не кричав про бій та викрадення, не намагався влізти в бійку, а просто дивився на нас. Видно впевненість Теодора його переконала. 

І тільки тихий голосок Ямура, про якого вже всі забули, прозвучав через напівпорожньої зали:

— Я ж казав, що він її чоловік, а вони не вірили…