Глава 25

Традиція така — свою жінку біля себе тримати

Мавріель

— Гей, чоловіче, я не знаю, що ти там собі нагалюцинував, але ця дівчина з нами, і вона точно тебе не могла просити про допомогу, — Теодор зробив крок вперед із чітким наміром забрати мене з рук незнайомця. 

— А от і могла, — рудий хмикнув, притискаючи мене ще міцніше, ніби боявся, що я втечу. — Бо коли хтось пролітає через мою стелю з таким криком, то хіба це не прохання?

— Це був переляк! Я кричала, бо мені страшно було, — огризнулася я, намагаючись хоч якось повернути собі гідність, але в його руках це виглядало так само “ефектно”, як у моєї кішки, яка вже давно сліпа й постійно звідкілясь падає. Ех, хто ж знав, що я стану схожою на мою Мінору…

— А я думав, що то був знак долі або крик кохання всього мого життя, — підморгнув він і раптом поставив мене на підлогу. — Ну добре, перевіримо, чи ти сама дійдеш до дверей.

Я вже хотіла гордо розвернутись і піти, однак, підозрілий скрип під ногами змусив мене завмерти.

— Якщо я ще раз провалюсь, — прошепотіла я до Теодора, — зловіть мене, будь ласка, я не хочу ще раз так втрапити.

— Ловитиму, — відповів він, кивнувши головою, — але не обіцяю, що так само ніжно, як цей… здоровило.

На щастя, мордобій відмінявся. Принаймні так мені здавалось у той момент, бо мій “рятівник” повільно відпускав мене, щоправда, зробити кроку мені таки не вдалось. Звук металевого ланцюга, який, звисаючи з лівої руки, ляснув мене по нозі, прикував нашу увагу до себе.

— Що це таке? — крикнув зло Теодор. Він шарпнув мене за руку, щоб я була ближче до нього, але й цього не вдалось зробити, бо той самий ланцюг знову притягнув мене до здорованя.

Масивний, але не важкий метал поколюванням віддавав мені в руку. Не скажу, що це приносило мені сильний дискомфорт, але те, що мене, можна сказати, позбавили волі, страшило.

 — Це ланцюг, — спокійно мовив чоловік, потрусивши руками перед обличчям Тео.

— Та ми бачимо, що не бабусина шляпа, — вставив свої п’ять копійок Ромеро. Він, здається, один не розслаблявся, а тримав свою зброю напоготові. — Ти навіщо дівчину скував?

— Традиція у нас така — жінку свою при собі тримати.  А я собі цю заберу. Ви все одно не маєте до неї жодного стосунку. Краще йдіть собі свою пошукайте.

Обличчя чоловіків перетворились на гримаси. Як тільки останнє слово злетіло з вуст рудого здорованя, Ромеро, переглянувшись із Теодором, та отримавши від нього непрямий наказ, з усієї сили рубонув мечем по ланцюгу. А Теодор, не втрачаючи часу, допоки його гвардієць займався моїм звільненням, накинувся на мого нещасного “неочікуваного кавалера” з кулаками, гамселячи того від душі. 

Ромеро рубонув ще раз, потім ще один раз. Ланцюг, який ніяк не хотів піддаватись, з брязкотом впав на підлогу тільки тоді, коли Теодор вихопив в нього меч, вдаряючи по металу. Після чого він відштовхнув мене  собі заспину, ставши між мною та рудим, мов стіна.

 — Ще раз до неї доторкнешся, і я відірву тобі  руки,  — його голос звучав так тихо, що навіть мені стало страшно.

 — Ти забагато собі дозволяєш,  — огризнувся здоровань, але назад не відступив. Він тримався за обличчя, але все ще не втрачав надію.  — Я цю дівчину собі пригледів. Я її обрав. Інакше ланцюг би не замкнувся. 

 — Я собі дозволяю стільки, скільки треба, щоб вона стояла ціла й неушкоджена,  — відповів Теодор, не відводячи погляду.  — І вона не корова, щоб її обирати. Ланцюг в нього замкнувся. Дурень недороблений. Дівчина впала тобі на голову через трухляву підлогу, а не через те, що тобі доля її подарувала. 

Рудий, незважаючи на синці, не бажав здаватись. Я чула, як гулко билось моє серце в грудях, і точно не могла нічого вдіяти, щоб воно трохи уповільнилось. Напруження, яке фонило від моїх захисників, не сприяло заспокоєнню, а стривожений погляд Ямура, який спостерігав за цим дійством зверху, не наважившись спуститись слідом за чоловіками, змушував мене відчувати провину. 

Ромеро, тим часом, обійшов рудого збоку, тримаючи свій меч на рівні його горла. Він поводився з ним як із здобиччю, хоча хто з нас ким був — це ще треба було дізнатися...

 — Поворухнешся — і твої вуса будуть окремо від тебе.

Двері в кімнату незнайомця з гуркотом відкрились. Я вже було подумала, що це його підмога. Аж піджилки затрусились від однієї думки! Але на порозі стояла власниця трактиру, грізна така, сердита. Один погляд на неї варто було кинути, і відразу розумієш, що на горіхи ми отримуватимемо всі разом, і не важливо, що це у неї будинок на ладан дихає.

— Ну що, хлопці, хто перший пояснить, чого стеля в цій кімнаті перетворилась на прохідний двір?