Глава 25

Традиція така — свою жінку біля себе тримати

Мавріель

— Гей, чоловіче, я не знаю, що ти там собі нагалюцинував, але ця дівчина з нами, і вона точно тебе не могла просити про допомогу, — Теодор зробив крок вперед з чітким наміром забрати мене з рук незнайомця. 

— А от і могла, — рудий хмикнув, притискаючи мене ще міцніше, ніби боявся, що я втечу. — Бо коли хтось пролітає через мою стелю з таким криком, то хіба це не прохання?

— Це був переляк! Я кричала, бо мені страшно було, — огризнулась я, намагаючись хоч якось повернути собі гідність, але в його руках це виглядало так само ефектно, як у моєї кішки, яка вже давно сліпа й постійно звідкілясь падає. Ех, хто ж знав, що я стану схожою на мою Мінору…

— А я думав, що то був знак долі, або крик кохання всього мого життя, — підморгнув він і раптом поставив мене на підлогу. — Ну добре, перевіримо, чи ти сама дійдеш до дверей.

Я вже хотіла гордо розвернутись і піти, та підозрілий скрип під ногами змусив мене завмерти.

— Якщо я ще раз провалюсь, — прошепотіла я до Теодора, — Зловіть мене, будь ласка, я не хочу ще раз так втрапити.

— Ловитиму, — відповів він, кивнувши головою, — Але не обіцяю, що так само ніжно, як цей… здоровило.

На щастя, мордобій відмінявся. Принаймні так мені здавалось в той момент, бо мій “рятівник” повільно відпускав мене, щоправда, зробити кроку мені таки не вдалось. Звук металевого ланцюга, який, звисаючи з лівої руки, ляснув мене по нозі, прикував нашу увагу до себе.

— Що це таке? — крикнув зле Теодор, він шарпнув мене за руку, щоб я була ближче до нього, але й цього не вдалось зробити, бо той самий ланцюг знову притягнув мене до здорованя.

Масивний, але не важкий метал поколюванням віддавав мені у руку. Не скажу, що це приносило мені сильного дискомфорту, але те, що мене, можна сказати, позбавили волі страшило.

 — Це ланцюг, — спокійно мовив чоловік, потрусивши руками перед обличчям Тео.

— Та ми бачимо, що не бабусина шляпа, — вставив свої п’ять копійок Ромеро. Він, здається один не розслаблявся, а тримав свою зброю напоготові. — Ти навіщо дівчину скував?

— Традиція у нас така, жінку свою при собі тримати.  А я собі цю заберу. Ви все одно не маєте до неї жодного відношення.Краще йдіть собі свою пошукайте.

Обличчя чоловіків перетворились на гримаси. Як тільки останнє слово злетіло з вуст рудого здорованя, Ромеро, переглянувшись з Теодором, та отримавши від нього непрямий наказ, з усієї сили рубонув мечем по ланцюгу. А Теодор не втрачаючи часу, допоки його гвардієць займався моїм звільненням, накинувся на мого нещасного “неочікуваного кавалера” з кулаками, гамселячи того від душі. 

Ромеро рубонув ще раз, потім ще один раз. Ланцюг, який ніяк не хотів піддаватись з брязкотом впав на підлогу тільки тоді, коли Теодор вихопив в нього меч, вдаряючи по металу. Після чого він відштовхнув мене за собі спину, ставши між мною та рудим, мов стіна.

 — Ще раз до неї доторкнешся і я відірву тобі  руки,  — його голос звучав так тихо, що навіть мені стало страшно.

 — Ти забагато собі дозволяєш,  — огризнувся здоровань, але назад не відступив, тримався за обличчя, але все ще не втрачав надію.  — Я цю дівчину собі пригледів. Я її обрав. Інакше ланцюг б не замкнувся. 

 — Я собі дозволяю стільки, скільки треба, щоб вона стояла ціла й неушкоджена,  — відповів Теодор, не відводячи погляду.  — І вона не корова, щоб її обирати. Ланцюг в нього замкнувся. Дурень недороблений. Дівчина впала тобі на голову через трухляву підлогу, а не через те, що тобі доля її подарувала. 

Рудий, не дивлячись на синці не бажав здаватись. Я чула, як гулко билось моє серце в грудях і, точно не могла нічого вдіяти, щоб воно трохи уповільнилось. Напруження, яке фонило від моїх захисників не сприяло заспокоєнню, а стривожений погляд Ямура, який спостерігав за цим дійством зверху, не наважившись спуститись слідом за чоловіками, змушував мене відчувати провину. 

Ромеро, тим часом, обійшов рудого з боку, тримаючи свій меч на рівні його горла. Він поводився з ним як із здобиччю, хоча хто з нас ким був, це ще треба було дізнатись..

 — Рухнешся  — і твої вуса будуть окремо від тебе.

Двері в кімнату незнайомця з гуркотом відкрились. Я вже було подумала, що це його підмога. Аж піджилки затрусились від однієї думки. Але на порозі стояла власниця трактиру, грізна така, сердита. Один погляд на неї варто було кинути й відразу розумієш, що на горіхи ми отримуватимемо всі разом і не важливо те, що це у неї будинок на ладан дихає.

— Ну що, хлопці, хто перший пояснить, чого стеля в цій кімнаті перетворилась на прохідний двір?