Глава 23

Хто ховається у лісовій гущі?

Мавріель

На нас летіла, з шаленою швидкістю, прозора, але з золотим світінням стріла. Я злякано відскочила до Теодора, поспішно ховаючи малого собі за спину. Але нічого не сталось, бо вона прямісінько перед обличчям пекаря розчинилась, зірвавшись на тисячі зірочок.

Чоловік скинув зі свого обличчя капюшон  й зробив крок до нас. Я на мить розслабилась, бо зрозуміла, що чоловік то був знайомий, мені вже доводилось його зустрічати. Але це розслаблення дійсно тривало одну лише мить. Бо шалені думки про його появу серед лісу, та й його слова наводили на не райдужні думки. 

— А ти  тепер загрожуєш моєму життю? — скептично підняв одну брову догори Теодор. 

— В теорії можу, а на практиці — мене зв’язує клятва, — він порівнявся з пекарем, оглянув нас й знову заговорив.  — Не думав я, що дівча буде тебе переконувати в тому, що вам загрожує небезпека, а ти це ігноруватимеш. Якби наставник дізнався, то точно б тебе покарав.

— На щастя ми більше не в учбовому корпусі. Та й ти мені не загроза, інакше я б точно нічого не вичікував,  — насмішливо промовив Теодор. — Що ти тут робиш?

— Охороняю спадкоємця, — невимушено промовив гвардієць. 

Теодор напружився. Видно його ще непокоїла присутність давнього друга. Він мазнув по мені поглядом,  опустив погляд на Ямура, але тому як і раніше — не були цікаві дорослі розмови.  З появою нового героя нічого не змінилось. 

— Давно слідкуєш за нами? — Теодор не поступався чоловіку й продовжував вести допит. Він напружено спостерігав за кожним його поглядом. Тому коли той знову зібрався відкрити рота  продовжив. — Ти вже мав бути у столиці. Невже ти проігнорував моє прохання?

Я переводила погляд з одного на іншого. Однак чоловіки говорили загадками, тому я ані словечка не зрозуміла. Ставало ще більш ніяково. Таке відчуття ніби я знаходилась там де не мала й чула те, що моїм вухам чути не потрібно було. Але я не мала куди дітись. Навколо один лише ліс. Дороги я не знаю, звірів диких боюсь, саме тому найкращим виходом було стояти поряд з людьми, біля яких мені було більш-менш безпечно. 

一 Що ви, ваше… кхм

一 Вона знає, 一 Теодор кивнув на мене і разом з тим, як швидко голова його гвардійця повернулась до мене, так швидко я її й опустила. 一 Але це не означає, що ти можеш кричати про це на кожному кроці. Не забувай про протокол. 

一  Мені не довелось далеко їхати,  щоб знайти тобі інформацію про хлопчину. 

Чоловіки одночасно напружились. Нагостривши вуха, я зібралась підслухати їхню розмову, але не встигла навіть обдумати все почути, як поспішно вимовила..

一 Ви таки хочете його віддати до сиротинця? Невже ця поїздка всього лише звичне “замилення очей” бідній дитині?

Чоловіки повернули голови до Ямура, який спершись на сумки, які до цього ніс Теодор, і спокійно собі спав. Мені б такі нерви, як у нього. Бо я після сьогоднішнього точно очей не зімкну, бо справа врешті-решт стосувалась того кого ми мали за честь врятувати від холодного хоч і літнього дощу та сну під відкритим небом в таку погоду. Те що Теодор попросив гвардійця дізнатись більше про Ямура стривожило мене. 

一 Я не можу залишити його просто так, Мавріель. Так не можна. Є правила. Те, що я не звернувся до міських вартових відразу не означає, що я можу взяти на себе відповідальність за нього, не сказавши про це нікому… Але мова не про нього.

—  То чому не сказали мені? 一 Не втрималась я. Не мала права, мабуть, не мала досвіду, не мала ваги… але мала язик. І серце, яке не давало мовчати. 一 Чому я маю дізнаватись усе через випадкові натяки? Якщо не про Ямура то про кого? Не кажете мені нічого, а я ж теж хвилююсь, не тільки за нього, а й за вас.

一 Бо чим менше ви знаєте, моя прекрасна леді, тим більше шансів, що залишитесь в безпеці, 一 швидко відповів гвардієць, випереджаючи Теодора. 一 Така вже наша робота — тримати оточення в тіні.

Я зітхнула, вже котрий раз за день. Здавалося, у легенях не залишилось нічого, окрім сумнівів і пари.

一 Я не тінь, 一 нарешті озвалась. 一 Я не хочу, щоб хтось страждав. Ви ж бачили, який в цей хлопчина худий, явно що недоїдав. Бачили, який жадний до уваги та турботи. Тому  я й подумала, що ви вирішили його… Ну того…

Обидва чоловіки мовчали. Гвардієць з якимось новим виразом дивився на мене 一 наче щойно роздивився під запорошеним фартухом щось більше, ніж просто пекарську помічницю. А Теодор... він не відводив погляду, і вперше за весь час не здавався втомленим.

一 Ти не тінь, 一  повторив він. 一 І Ямур не іграшка.  Я не збирався його віддавати в сиротинець, але і у себе залишити хлопчину не можу. Назад дороги не буде. Ми вже втягнулись.

一 Не думаю, що тобі вдасться залишити його собі. Не не тому, що сиротинець аж пищить його забрати, зовсім ні. 一 гвардієць хмикнув перебиваючи особу королівської крові.. 一 Не все так просто, Теодоре, і про "втягнулись" це ти влучно сказав.  У хлопчини 一 печатка. А ти й сам здогадуєшся, що це може означати.

一 Яка ще печатка? 一 прошепотіла я, хоч і не зовсім зрозуміла, що це означає.

一 Королівська, 一 буркнув гвардієць. 一 Схована. Старий артефакт, іще з часів попередньої династії. Хтось навмисно вживив її у магічне тіло дитини, аби вона не проявилась до часу.