Глава 22

Коли близькість буває небезпекою

Мавріель

— Ви вже бували тут? — Спитала обережно в чоловіка. 

Насправді мені хотілось дізнатись про нього більше. Ми вже майже місяць працюємо разом, а окрім того, що він мені сказав під дією мого невдалого пирога та того, що він завжди полюбляв сидіти на кухні та допомагати кухарці з приготуванням їжі, я так нічого й не знала. 

— Скажімо так, мені вже доводилось бувати в цих краях. Але жодного разу я не проходжувався цими місцевостями. 

Ямур зашпортався й гучно зойкнув, ледь не впавши через маленький камінець. Теодор врятував від зустрічі його обличчя із запиленою стежкою, схопивши за комірець. Хлопча вже було знесилене, його втомила така “прогулянка”. Пекар пропонував взяти його на руки, щоб тому легше було перенести дорогу, однак малий, глянувши на сумки в його руках, відмовився, бо не хотів ще більше заважати в дорозі. 

— Не проходжувались, бо в кареті завжди їхали? — припустила я, кинувши на чоловіка мимовільний погляд. В променях сонця, що вже погрожувало сховатись за горизонтом, він виглядав молодше, ніж мені завжди здавалось. Просто він був занадто… Втомленим. 

— Ні, з тими можливостями, які були мені доступні на час проживання в па…, — він осікся, глянувши на Ямура, але хлопцю, здавалось, було не до дорослих розмов. Проте пекар все одно виправився. — В колишньому домі… Там було безліч артефактів, якими я міг користуватись. І портальний артефакт теж входив в цей перелік. Тому, кажучи я не ходив тут ні разу, я  саме це і маю на увазі.

— Це все через небезпеку, яка вам загрожувала? 

Я питала про все обережно, точно так само, як і відповідав Теодор. Він набрав в груди повітря й відвернувся від мене, легко при цьому засміявшись. Але сміх його був саркастичним, наче я сказала щось дурненьке. Сором відразу ж привітався зі мною, бо мені через таку його реакцію стало ніяково.

— Небезпеку? — продовжуючи посміхатись мовив чоловік. — Я тебе благаю. Більшої небезпеки ніж життя при дворі неможливо знайти. 

— Невже все так погано? — пробурмотіла я. — Їжа є, і завжди свіжа. Новий, чистий та якісний одяг. І слуги, які виконують кожне твоє бажання. Якби я там жила, ніколи б звідти не пішла, ні за які інші блага.

Розумію, що мої судження для Теодора виглядають безглуздими. Ну про що можу знати така як я? Я ж жодного разу не була в палаці. Навіть збоку не бачила як він виглядає, а вже мрію про життя там. Напевно в його очах я ніби мала дитина зараз. 

Але й мене можна зрозуміти. Я просто хочу кращого життя. Щоб не думати де взяти грошей на їжу. Чи обирати між новою одежиною дитині, чи мішком рису для сім’ї. 

— Їжа свіжа, ти маєш рацію, але може бути отруєна. Одяг чистий, так, але навіщо тобі стільки суконь чи костюмів, якщо ти всіх їх навіть носити не зможеш. Ті корсети настільки тугі, що жінки в них і не дихають майже. Невже твій одяг чимось гірший? — Він важко зітхнув, похитавши головою. Глянув на Ямура й тихо заговорив. —  Нікому в палацах не добре, Мавріель. Кожен грає свою роль і щодня бореться за своє життя. І друзів там немає.  Я знаю, як це… І своїм дітям такого не хочу. Нехай вони знають, що їдять хліб, зроблений власними руками. Нехай вирощують кожні овочі самі, але тоді знатимуть, що вони в безпеці. Нехай носять одяг тому, що холодно чи спекотно, а не тому, що в когось там капелюшок розшитий смарагдами, то й їм це треба. От що означає по-справжньому хороше життя. Воно вільне від чужої думки.

Мені нічого було на це сказати. Кожне слово, промовлене Теодором було просочене щирістю. Він справді вірив в те, що говорив, а не просто заспокоював простолюдинку, яка раптом захотіла королівського життя. 

Вітер розносив запахи вечора: пил, трава, трохи хліба, який Теодор усе ще ніс у сумці. Ніхто з нас так і не захотів перекусити, тому чоловікові довелось нести пакунки далі. 

Але щось мене мучило. Все було відносно спокійно, навіть не зважаючи на те, що йшли ми непротоптаною стежкою. Але я шкірою відчувала щось дивне. Ніби хтось стежив за нами. Я декілька разів оберталась, але нікого не бачила, однак відчуття так і не покинуло мене. 

— Щось не так? — запитав Теодор, помічаючи моє занепокоєння. — Може зробимо зупинку? 

— Ні, — пошепки промовила йому, нахиляючись ближче. — Не варто зупинятись. Ви краще міцніше тримайте Ямура, а краще візьміть його на руки.

— Та що сталось, ти можеш мені нормально пояснити? Ти чогось злякалась? Чи побачила щось?

Теодор наслідуючи мене, теж почав оглядатись, але, як я вже й сказала, нічого окрім лісу та кущів з незнайомими мені ягодами на гілках, нічого не побачив. 

— Мені здається, що за нами хтось спостерігає? — Знову пошепки відповіла йому. І якби зараз хтось побачив вираз обличчя Теодора, то точно сказав би, що я повідомила йому якусь дурницю. 

Але я точно знаю, що це не так. Мої відчуття та моя інтуїція точно не могла мене підводити. Чи  могла? Чи це я просто перенервувала через емоційну розмову з начальником або ж взагалі через цю поїздку… 

— Я нікого небезпечного не відчуваю поруч, — спокійно запевнив мене Теодор. — Мавріель, тут нікого крім нас немає.

— А хіба ви маєте здатність таке відчувати? — вирвалось з мого роту раніше, ніж я встигла обдумати.