Глава 21

Замовлення з нами

Мавріель

Я була така схвильована, адже ще жодного разу я не бувала ніде, окрім нашого селища та містечка, в якому працюю. Саме тому пропозиція Теодора буда такою несподіваною, але  такою очікуваною. 

Ямур нетерпляче виглядав у вікно. Його водночас захоплював краєвид, і лякав. Воно й не дивно, коли постійно бачиш одні й ті ж вулиці, то нові викликатимуть страх від їхньої незвіданості.

— А куди ми їдемо? — відсуваючи шторку карети, перепитав хлопчик. Теодор йому неодноразово пояснював та запевняв, що цього разу його точно не везуть, щоб віддати гвардійцям. 

Як прикро було з боку пекаря наголошувати саме на слові “поки”, але на щастя, Ямур не сильно звертав  на це увагу.

— У містечко Сухі Води, воно на кордоні з Океановими смарагдами.

Оченята малого захоплено розширились. 

— То що це виходить, я побачу океан? Справжнісінький?

Теодор лише винувато здвигнув плечима й погладив Ямура по неслухняним кучериках. Я бачила, що вони трохи потоваришували. Те, що малий проживав у Теодора пішло їм на користь. А може подальший час, проведений спільно посприяє тому, що пекар взагалі його не віддасть в сиротинець? Але те, що він вирішив взяти його з собою вже дивувало мене. Він був рішуче налаштований віддати хлопця, а тут…

— На жаль, океану там не буде, але невелику річку я обіцяю тобі показати. Зможеш навіть спробувати поплавати, хочеш?

Гадаю, такий варіант дитині теж підійшов. Тому що він вже як дзига крутився на не зовсім зручних сидіннях карети. А втихомирити його після почутого, як виявилось, було важко. 

— Ви ж казали, що ми маємо замовлення привезти, але я не бачила жодного пакунка, — сказала я й схопилась за тканину, бо цього разу нас добряче трусонуло на камінці. Теодор лише хмикнув на мої слова, а мої очі тим часом перелякано розширились. — Невже ви його забули?

— Не забув. Замовлення з нами, — Теодор кивнув на хлопчика, а в мене було таке відчуття, ніби мене кип’ятком ошпарили. 

— Що? — моє запитання потонуло у гучному іржанні. Карету знову струсонуло, але цього разу сильні ніж попередніми разами. Ми всі всередині підскочили, і якби не Теодорова рука, то я б точно вдарилась головою об дерево, яке тут було обшите лише тоненькою тканиною. 

— Що там сталося, — Теодор визирнув назовні, й поспішив до кучера, а той вилаявшись, крикнув:

— Кінь злякався змїї, через це ми наїхали на яму. Наше колесо  відвалилось. Тепер доведеться його ремонтувати, а це займе час. 

— Погано, — протягнув чоловік, оглядаючи поломку. — Як думаєте буде щось поблизу? Якийсь трактир чи щось таке?

Я теж визирнула, щоб поглянути на масштаби біди, але дивлячись на те саме колесо, яке просто собі валялось на траві, розуміла, що нам краще нову карету знайти, ніж цю полагодити. Я, звісно в цьому нічого не розумію, але з мого погляду це було б розумніше. 

—  Є, — почухав голову один із кучерів. —  Але до нього йти пів дня точно. Або ви можете перенестись за допомогою портального артефакту.

Теодор повернувся до нього, скидаючи брови дороги. Він перед цим зробив глибокий вдих, явно, щоб не відповісти занадто різко, але все ж не вийшло.

—  Гадаєте, якби у нас був портальний артефакт, став би я запрягати карету, щоб дістатись до Сухих Вод? Правильно — не став би. Отже, робимо висновок, що у мене його немає. А тепер  я запитаю ще раз, в яку сторону нам рухатись?

— Та на північ вам треба, —  винувато почухав голову кучер. — Ви можете зупинитись в “Мокрому трактирі”. Там непогано, над головою не свище і те добре. Тільки пацюки бігають, як ці коні величиною. 

Ямур на останній фразі налякано глипнув на кучера, а потім перевів на мене погляд.  Я лише похитала головою, мовляв, немає природі таких пацюків, якщо звісно якийсь з тутешніх магів не вивів їх самотужки. Але навіть при таких умовах, мені самій захотілось стукнути того чоловіка за те, що не думав, що говорив.

— Гаразд, — розчаровано промовив Теодор, а потім повернувся до мене. — Збирай речі, Мавріель. Бери тільки те, що точно знадобиться тобі та Ямуру. Ми заночуємо в трактирі, а там діло покаже. 

Я кивнула чоловіку побігла виконувати його прохання. Змушувати його чекати означало затримувати нас. А наскільки я вже зрозуміла, то йти нам далеко.

— Хлопці, як тільки  відремонтуєте, заберіть нас звідти. Ми чекатимемо в “Мокрому трактирі”.

— Та за вами вже простіше нову карету відправити, —  розтягуючи слова промовив кучер. — Гаразд, щось придумаємо, пане. 

Мені було дивно, як вони перескакували з формального на неформальне звернення.  Це було вже не вперше, тому мені точно не здалось. Теодор щоразу кривився, коли чув в свій бік “пане”, але терпів. 

Зібравши необхідні клунки, я прихопила з собою трохи спечених булочок та пляшку з водою, щоб в дорозі не шукати, де б це нам питної води знайти. Та й  пити в тутешніх краях радили не всюди. 

Сухі Води відомі тим, що саме тут солоні моря зустрічалися з сушею, а оскільки в таких місцях було велике скупчення водного народу, то й вода тут була каламутна, якщо вже не сказати не зовсім безпечна до вживання.