Глава 20

Не всі проблеми від Мавріель

Теодор

Стара тріщала без зупину. Мій годинник здається від цього гомону аж йти перестав. Інакше я не можу пояснити того, що дивлячись на нього, я не бачив, щоб стрілка не рухалась. 

Я слухав. Або намагався. Коли жінка почала згадувати прабабцю Мавріель і те, як вона з її батьком романи крутила, я не витримав. 

— Ви говорите не по темі. Але нічого страшного, вік, я все розумію, тому перепитаю. Вона вам грубіянила? — запитав я, знову підіймаючи погляд на дівчину. Вона ж на мене не дивилась. Уся її увага була віддана старій. І ж бачив я, як їй кортіло відповісти, але стримувала себе. Боялась. Бачив, що боялась звільнення. Сама ж казала, що їй гроші треба. От і  береться за будь-яку роботу. А тут ледь себе в руках тримала

— Я їй води подала, коли вона ледь свідомість не втратила у нас на порозі, — впевнено промовила дівчина. — Це вона на мене напала. Ямура мало не зачепила. Погрожувала, що всім розкаже, яка це погана пекарня, якщо я тут працюватиму. Але я чесно не винна в цьому, пане. Я  не хотіла щоб так вийшло. Я не причетна. 

— Покази не збігаються, панянки, — я опустився на диван і стукнув себе  по ногах. 

Так, тепер запах випічки в мене асоціюватиметься з тим, що перед очима стоятиме картина з булочками на підлозі. Шкода було праці. Але ще більше шкода, що налякали Мавріель. Так, вона не подарунок, але за увесь цей час вона мені пекарню так не розносила, як зробила ця квола з першого погляду стара. То виникає питання хто ще тут  “ходяча проблема”?

— Я життя прожила, хіба мені віри немає? — тиснула на жалість жінка. — Вона шлюб мого сина зруйнувала. Сказала його дружині, що сина народила від нього. А мій Мартінчик божиться, що не чіпав її…

— Мартінчик, кажете... — пробурмотів я, намагаючись не закотити очі. — А чого ж ваш Мартінчик тоді не тут? Саме він мав би пояснювати, хто в кого що чіпав.

— Він не з таких, — обурено зойкнула бабця. — Він ніжна душа! А ця твоя… ця твоя… Пекарська відьма, от вона хто. Це все вона перекрутила. Ти маєш її вигнати звідси, щоб не паплюжити своє добре  і чесне ім’я, хлопче. Або ж дивись і тебе приворожить, що потім робитимеш? Вижени її!

Марвіель, вже готова була кидатись клярним ножем, якщо не сковородою. Її щоки налились червоним, брови зіскочили вгору, а руки струсились, і все це не від тіста. Допустити повторення мені не хотілось. Думаю, Мавріель також, адже дівчина розуміє, що прибирати цей безлад все одно доведеться їй. 

— Та здався мені ваш син-збоченець. Не знаю я його дружини, та й не розмовляла з нею ні разу. 

— А я пропоную вирішити все цивілізовано. До мене тут знайомий завітав у гості —  королівський гвардієць. Ми його запросимо він вислухає обидві сторони. А потім магічним пером зніме відбитки, щоб відтворити всі події. А після вже й вирішимо, що  і кому винен. 

— Е… — протягнула жінка, збліднувши, а Мавріель навпаки, ніби вчепилась за мої слова. 

Ех, дівчинко. Це чистої води блеф, але ж не зізнаватись мені в цьому при цій старій.

— А давайте! — посміхнулась дівчина. — Я готова всю-всю правду розповісти.

Вона витирала свої руки у фартушок, який був увесь забруднений ягідним повидлом, а стара навпаки боком, коротким кроком направлялась до дверей.

— Нащо тобі ця ганьба з гвардійцем ще? Самі впорались би.

— Самі, — кивнув я. — Але ж маю я знати з кого гроші витребовувати за всю зіпсовану випічку. Якщо Мавріель все тут розтрощила, то вона заплатить, а якщо ви…

Та не встиг я договорити, як жінка миттю вилетіла з пекарні, посилаючи на нас прокльони. Деякий час в приміщенні стояла тиша. Мавріель оглядала пекарню, а я продовжував дивитись на двері. 

Щоб там не казала та стара, але помічниця в мене та ще головна біль. Як не вона проблеми приносить, то вони навколо неї крутяться. Може її просканувати в знахаря якогось? Треба буде таки з Ромеро ще раз зустрітись. Нехай хоч якась користь з нього буде, не все ж йому приносити мені роботу.

— Це була мати містера Хрума? — запитав я, вийшовши з власних думок.

— Угу, — пробурмотіла дівчина. — Я прошу пробачення за те, що сталось. Я все тут приберу. Готова відпрацювати  кожну копійку, яку ви втратили…

— Стривай, — зупинив я дівчину, поклавши руку їй на плече. Вона глянула на мене знизу-вверх і зачаїлась. — Нічого ти мені не винна. Хіба, що розказати, чого це ця бабця тут все трощила. Ти тут поки прибери, а потім приходь на кухню. Але раптом треба буде допомога — клич. Ми з Ямуром там тебе чекатимемо. Є розмова. 

— Щось, що стосується мене?

— Треба, щоб ти поїхала зі мною. Я маю важливе замовлення. Але сам його повезти не ризикну. 

— Але…, — дівчина кинула погляд на зачинені двері. Саме там на нас чекав схвильований хлопчик. — Ми його тут залишимо, чи ви вже домовились про сиротинець?

— З собою візьмемо. Нічого за два дні не станеться. Все працюй, бо й мені треба, а потім обговоримо деталі.