Глава 19

 Від пекарні щось залишилось?

Теодор

— Марвіель! — крикнув я магічно посиливши свій голос. Бо, скільки я спостерігав за дівчиною, в яку вхопився наш знайда,  та за жінкою, яка бігала за ними, то більше розумів, що просто так мені їх втихомирити не вдасться. — Що тут коїться?

— Те… Теодоре. Я… — тремтливим голосом промовила дівчина й глянула на мене. Я бачив як стрімко вона зблідла. Впевнений, що вона подумала про те, що я зараз її вижену. Але ж я чув, що саме викрикувала ця “гостя”.

Я поки погано їх всіх знаю, але точно впевнений, що цю пані до цього точно не бачив. От тільки її до всіх цих новин мені не вистачало. 

Мавріель й досі мовчала  й налякано стояла посеред пекарні, стискаючи свою жовту сукню. Зате стара точно не збиралась більше мовчати. Вона з розгону повернулась до мене й протараторила:

— А я тобі, синку, розкажу, що тут відбувається! Розкажу. Все тобі розкажу.

Вона спіймавши мене під лікоть, зашкутильгала до диванчиків. Дивно, але я впевнений був, що ще хвилину тому ця бабця скакала по пекарні, ніби гірська коза. 

— Це не Мавріель зробила, — Ямур зробив крок до мене, але дівчина його зупинила. — Це ця тут все зламала.

Дівчина схопила хлопця за комірець сорочки й не дала наблизитись. Певно зрозуміла, що краще було все ж забрати дитину звідси. Досі їй не вдавалось його відгородити від хаосу, який творився тут ще хвилину тому. 

— Ямуре, ти не хочеш погратись з тістом на кухні? — я прибрав гуркотіння в голосі, яке явно злякало дівчину. Досі я не користувався магічним підсиленням, бо в цьому не було потреби. А як виявилось, що батьківський спадок, який я отримав при народженні, як і його магія, згодилась мені зараз. 

— Не хочу.

— Тоді зроби йому какао, Мавріель, і йди до нас. А Ямур нас на кухні поки зачекає.

— Ти її не сваритимеш? — його оченята наповнились надією. Він чимось нагадував мені… Мене. Такий же не потрібний рідним, але такий же співчутливий до чужих. Він шукав підтримку в інших людях, а отримавши її від Мавріель, зрозумівши, що вона не шкодить йому, а допомагає, вирішив захищати і її. Але щось в хлопчині змусило мене придивитись до нього краще. Щось після розмови з Зіелою смикнулось всередині мене. 

Однак зараз я не повинен проявляти слабкість. Як би мене не боліло за долю цієї дитини, але втягувати його в дорослі розбірки не варто було.

— Йди, Мавріель, — наказав дівчині, й дочекавшись поки вона виведе малого з зали, повернувся до жінки.

Вона стояла поруч зі мною і їдко посміхалась, дивлячись на двері, за якими сховалась дівчина. 

— А тепер я слухаю вас, — я дивився на неї зверху вниз, склавши руки на грудях. — Цей безлад ви влаштували чи моя Мав…, кхм, помічниця?

Видно роки життя на цьому світі все-таки навчили чомусь її, бо бабця, натягнувши на обличчя холодну маску, заявила мені:

— Вона звісно ж, подивись на мене,  синку, хіба  я в змозі таке тут влаштувати? 

Слідом за помахом її сухої руки, я знову оглянув приміщення. І якщо спочатку я через здивування не побачив всього, то тепер збитки чітко було видно. Вся продукція, яку я випікав сьогодні вранці, однією купкою валялась на землі. 

— Ви впевнені у своїх словах? — з натиском у голосі перепитав її, даючи шанс на те, щоб зізнатись та не ускладнювати життя нікому з нас. — Це не ви тут бігали за беззахисною дівчиною з дитиною, погрожуючи їй розправою? За що хоч розправа має бути?

Видно, що вона обурено втягнула у себе повітря та стрельнула в мене своїм злющим поглядом, але в цьому випадку я стоятиму на своєму. 

— Ти, синку, щось не те побачив, — захитала воно головою, беручи свої емоції під контроль. — Ця дівчина ходяча біда. Все до чого торкається її рука, все розумієш, все руйнується. І твоя пекарня зараз тому живий доказ.

— Ходяча біда, — зітхнув я, почувши вже знайому фразу. Саме в цей момент двері кухні привідчинились, й звідти показалась така сама біда.

— От вона, — гомоніла стара. — Навіть не соромиться. Так на мене тут кричала. Тобі не варто тримати таких працівниць, якщо хочеш добрих грошенят заробити. Вона ж несе біду за собою. Сину моєму теж такого наробила, що він бідний навіть про сон забув. 

Мені хотілось засміятись. Те, що Маврієль незграбна знали всі навколо. Але ж не настільки вона біди приносила, щоб з палицею на неї накинутись. Та й увесь цей час дівчина, нікуди окрім як дому та пекарні не ходила.  А я це точно знаю, бо ще в перший день нашої роботи дав їй амулет-слідкувач. Він і розмови підслухає, і місце покаже, якщо треба. 

Мавріель з тих пір, як дізналась, що я незаконнонароджений син короля, мала бути під моїм пильним оком. Не вистачало ще, щоб ця інформація вилізла десь. Мені проблем не треба, бо вистачає тих, які влаштовують мої колишні знайомі.