Глава 17

Чи може минуле говорити?

Теодор

Таверна, в яку мене покликав Ромеро, належала, як я вже дізнався, місцевому багатію. Цей довгочолий чоловік радо надавав місце для усамітнення та ще й гарантував повну приватність. Це означало, що ми могли займатись будь-чим у тій кімнатці, яку орендували.

Як тільки я увійшов всередину, то відразу ж зловив криві погляди від місцевих. Вони засуджували мене за те, що я прийшов сюди, чи тому, що власник запропонував пройти в більш усамітнені місця? У всякому випадку мене мало цікавили їхні думки. 

П’янкий запах напоїв, що наповнювали кухлі раніше, ніж вони були спустошені, неприємно вдарив у ніс, нагадавши мені ті часи, коли там, де я жив раніше, цей запах переслідував на кожному кроці. 

Свинячі ніжки, курячі крильця та страусині мариновані яйця були тут основними закусками, як я вже встиг побачити. Хоч би зелені взяли чи що? Старі шлунки такої кількості жиру не витримають. 

До мене з іншого краю вже біг власник таверни, не дозволивши своїй доньці провести мене. 

— Ваші друзі вже чекають на вас, — він йшов, зігнувшись, та посміхався в підлогу, але був чи не єдиним, хто не кинув на мене косого погляду. — Що ж ви так припізнились?

— Мав справи важливіші, ніж ця зустріч, — спокійно відповів йому, даючи зрозуміти, що не збираюсь ділитись особистими речами. 

За дверима мене й справді чекали двоє знайомих людей. Ромеро розслаблено сидів на підлозі перед низьким столиком, а от Зієла навіть не повернулась до нас, так і продовжувала розглядати місцевість за вікном. Чи може не хотіла, щоб хтось бачив її обличчя? 

— Насолоджуйтесь вечором, — дещо чванливо проговорив дядько та закрив двері за мною. 

— Що ж, я прийшов, шановні гості, — іронічно промовив я, зробивши крок вперед. — Ви ж лише моєї присутності потребували?

Зієла здригнулась і стрімко повернулась до мене. Її погляд був сповнений провини та очікування. Дивне поєднання, адже очікувати їй від мене було нічого. Наші дороги розійшлись, і зводити їх знову я не мав у планах зовсім. Але те, що жінка так довго перебувала у цьому глухому містечку та ще й вдалась до допомоги Ромеро, змушувало мене прийти сюди.

— Дякую за візит, — Ромеро піднявся на ноги, й злегка вклонився мені. Незвично знову бачити такі дії. Відколи  я покинув палац, ніхто так манірно до мене не звертався більше. І тут знову… Довелось стримувати себе, щоб не смикнутись. 

— У мене немає багато часу на пусті балачки. Якщо вам є що сказати, то я уважно слухаю. А якщо ні, то попрошу мене не затримувати. 

— Тео, — пролепетала жінка. Я бачив, як на її очах виступили ледь помітні сльози, які вона швидко прибрала, як потягнулась у мій бік, але я, виставивши руку вперед, не дав їй наблизитись. 

— Я сказав тобі свою позицію, Зієло. Одружені жінки для мене  — табу. А зрадливі та одружені жінки — тим паче.

Вона схлипнула і більше не намагалась заговорити, тільки голову повернула до Ромеро, і той зрозумів її мовчазний натяк. 

— Зієла тут не для того, щоб повернути собі твою прихильність, Теодоре, — я лише скептично брову підняв догори, бо ще й досі пам’ятав, який цирк влаштувала моя колишня фаворитка в пекарні. — Вона в біді, і їй потрібна твоя допомога. 

— А чоловік її захистити не може?

Так, це було по-дитячому, така позиція не прикрашала мене, але образливі слова самі вирвались. 

Моя долоня мимоволі стиснулася в кулак. Допомога, ну звісно, що ще їм треба було від мене. —  І що ж за біда така, що саме я повинен витягати її з неї? — мій голос прозвучав глухо, але всередині мене заворушилось відчуття, що за цим криється щось більше, ніж чергова жіноча драма.

Жоден з них й слова не промовив, так  і стояли, дивлячись на мене.

—  Зієло?

—  За мною стежить найманий королем лихач, — промовила вона, дивлячись мені прямісінько у вічі. Жінка перебирала свої пальці, стягувала та знову одягала каблучки. Вона зараз була такою не схожою на себе колишню. Від тієї запальної та ефектної жінки зараз я бачив лише одне ім’я та ледь помітний образ. 

—  Що ти наробила, що батько його за тобою послав?

Наскільки я знаю, лихачів посилали лише за зрадниками королівства. Але Зієла ним ніколи не була. Принаймні за той час, що я був у столиці, жінка ніколи навіть не цікавилась політичними питаннями. 

—  Їх послав не твій батько, Теодоре, — якось здавлено промовила вона. —  Їх послав король Маркус.

Вигнаного принца, племінника мого батька, від якого той відрікся і  побудував своє королівство, на руїнах спадщини, яка дісталась йому від діда, знав кожний у нашому королівстві. Його боялись, його поважали,  і на це були свої причини. 

Але до чого тут була Зієла?

—  Чому він за тобою послав лихача?

Я навіть сперся на невелику тумбу, бо з кожним промовленим словом розумів, що історія була набагато цікавіша, ніж я собі відразу міг надумати. 

—  Я вкрала його сина, —  тихо, на межі слуху промовила вона. —  Колись давно, я вагітною втекла від нього й попросила захисту у твого батька. Він сховав мене спочатку в захищеному домі, а після народження дитини, яку в мене забрали, він забрав мене в палац, щоб я завжди була в нього перед очима. Маркус про це дізнався, Теодоре. Дізнався, що я тут. І тепер він шукає мене. Я прошу у тебе допомоги. Допоможи мені сховатись.