Глава 14

Батьковими стопами йдеш?

Мавріель

— Ромеро? — кивнув йому Тео, зціпивши зуби. 

Ох і не подобалось мені те, що тут відбувалось. Але залишати все та як є неварто було. Тому я, набравшись сміливості, розігнулась, та звернулась до наших покупчинь, котрі побачивши гвардійця, застигли, очікуючи, що ж такий поважний пан тут забув. Точно чекали нових пліток, що я їх не знаю чи що?

— Шановні, якщо ви зробили своє замовлення, то я прошу не скупчуватись в одному місці, я все запам’ятала. А наш пекар на завтра підготує ваші смаколики. Тому  ми могли б дати чоловікам поговорити, що скажете?

Жінки заметушились, заохали та, підібравши свої клуночки, по одній покинули пекарні. Залишились тільки ми. 

Стояла тиша. І долинали д нас лише звуки з кухні, де Теодор, напевно залишив працювати всі ті інструменти, які тільки його й слухались.

— Яка вправна в тебе помічниця, — посміхнувся мені чоловік. — Бачу тобі пощастило за такий короткий термін завести хороші знайомства. Ромеро Гарріс.

Він протягнув мені руку у знак вітання, а я просто мовчки на неї дивилась, не знаючи чи можу її потиснути. А коли потягнулась, то почула кашель з боку Теодора, котрий зробивши крок вперед, загородив своєму знайомому вид на мене.

— Мавріель трохи зайнята, тому поговоримо наодинці.

Я ніяково посміхнулась і знизала плечима. Добре, що хоч перший шок пройшов і я більше перестала нагадувати статую. І я рада, що цей гвардієць прийшов не по мою душу. Хоч він і був дуже симпатичним чоловіком, але з такими друзями мого начальника мені варто запастись заспокійливими настоянками нашої цілительки, які часто купує в неї моя матінка.

Гвардієць засміявся, гучно стукнувши мого начальника по плечу. 

— Зрозумів, бережеш дівчину. Воно й правильно. Негідників  королівстві вистачає, й не хотілося б, що б таку ніжну красу хтось образив.

Ой, це він про мене так відгукнувся? Це я то краса, за його словами?

Мені таких компліментів давно ніхто не говорив. Я аж зашарілась вся. Ну приємно було, словами не передати. 

— Ромеро, мені здається ти забагато говориш. Ходімо вже на вулицю, допоможеш мені замовлення віднести, заодно й розповіси, як ти опинився у моїй пекарні в Богами забутому містечку.

Чоловіки попрощавшись, направились до виходу, але шум з кухні, а потім і плач, змусив їх обернутись.

— Я піду гляну, — різко спохватилась я. Поки бігла вже встигла надумати собі, що ж такого там міг зробити Ямур: порізатися, обпектися,  вдаритися. 

Та як тільки я ступила на кухню, переді мною відкрився справжній масштаб біди. Хлопчик сидів на підлозі, скрутившись в три рази. Він підтягнув до себе ногу й  обнявши її, хнюпив.

— Що таке? — запитала його, але коли Ямур не відповів знову повторила. — Що сталось?

— Я не хотів, — швидко протараторив він. Але в нього погано виходило, бо через схлипування він час від часу заїкався. 

— Що ти не хотів, любий?

— Я хотів так, як він зробити, щоб воно вжух і теж літало в повітрі. Пробував, пробував, але воно на мене націлилось. Ось так, — хлопчик вивернув руку так, щоб показати як до нього повернулась металева качалка, та як завмерла прямісінько біля його носа. — Ця штука на мене ніби сварилася, що я її без дозволу брав. Звідки ж мені було знати, що її чіпати не можна? Я не знав. А коли вона опинився біля мене злякався і впав зі стільця.

Всю цю розповідь Ямур прикрашав гіркими словами. Він схлипував після кожного сказаного слова. Так шкода було на нього дивитись, що я не втрималась та притягнула дитину до себе. 

— Тихенько, — я гойдала його, сидячи разом з ним на підлозі. — Це добре, що ти відхилився. Ти все зробив правильно, любий. Не хвилюйся. Давай ми тобі обробимо рану?

— Ні, не треба, — захитав головою малий. — Ти знову її маститимеш пекучим мастилом. Мені ще більше болітиме...

 Саме в той момент у мене тисяч думок пролітали в голові. А раптом магія Теодора й дійсно би нашкодила дитині? А якби та качалка  не просто його налякала, а не приведи всезнаючі, нашкодила би хлопчику? Що б ми тоді робили?

— Я не хотів! Ти ж скажеш йому, що я ненавмисне, правда ж? Ви не виженете мене звідси?

Він засипав мене запитаннями, на які я не могла дати чітку відповідь. Я й про себе не могла попіклуватись, що вже казати про малу дитину. До того ж жити мені було ніде, а мати справу з сиротами не хотіли навіть мої батьки. Але як сказати хлопчику, що останнє його питання точно не стосується його перебування у цій пекарні? Та й якщо його заберуть, то точно не через те, що він тут безлад влаштував.

Я вже набрала в груди повітря, придумала, що мала йому сказати, але голос гвардійця, про присутність якого я вже й забула, протягнув:

— Та-а-а-к, Теодоре. А я бачу, ти батьковими стопами йдеш, — ми з Ямуром повернулись на звук. І якщо мій вираз обличчя був здивований, бо не думала, що вони обидва спостерігали за нами, то в Ямура він був явно наляканий.