Глава 13

Здрастуй…

Мавріель

Відмивати сліди ранкового “сніданку” мені довелось чотири години. Тео, на щастя мені допомагав, бо пообіцяв вже одному вельможу приготувати грушевий пиріг. А зробити це коли тобі на голову падає вершковий крем, якого в тому пирозі бути не повинно — неможливо. 

Ямур же слухняно сидів в куточку та не заважав, хоча спочатку поривався допомогти мені, але Тео занадто емоційно захитав руками, обриваючи всі надії малого на допомогу. 

Впоравшись з роботою, я тихенько присіла на сусідньому стільчику й протягнула хлопчику коржики та теплий шипшиновий чай. 

Але відпочити довго не судилось: двері дзенькнули, і до пекарні зайшли перші покупці. Теодор одразу виглянув з кухні й махнув мені,  мовляв, у зал. Добре, що він завжди завбачливий: ще вчора, як і щодня, напік своїх знаменитих крендельків із гірським шоколадом та їстівними фіалками. Їх лишалось лише поставити в піч, і за двадцять хвилин повітря вже наповнювалось солодким ароматом, від якого навіть у мене слина котилась.

Сьогоднішні покупці прийшли до нас уперше. Принаймні їх я ще не бачила. Все-таки добре, що чоловік знову дав оголошення в газету про те ,що пекарня працює. Не пройшло й трьох днів, як до нас почали сходитись з усіх околиць,  по хліб, то по булочки, то за пиріжками.

У кутку залу, при вході, пекар поставив “мішечок з цукром”, як я його називала, бо як завжди забула справжню назву. Над ним постійно витала легка рожева хмарка — дрібний побічний ефект цукрової магії. Тео казав, що освоїв її на Тростяних островах. 

Кажуть, що смак запах такого цукру змушував людей закохуватись у випічку після першого ж шматочку. А в залі він стояв для того, щоб приємний аромат розповсюджувався і в загальному залі. 

Дітвора, яка приходила разом з батьками погляд не могла відвести ні від вітрини ні від смаколиків, які за нею розташовуватись, що спрощувало останнім процес  покупок. 

— Приходьте до нас ще, — мило промовила я, протягуючи черговій покупчині пакунок з випічкою. — У нас не тільки крендельки смачні. Наш пекар готує надзвичайно смачні макові равлики. 

Я й сама не знала, що то є таке, але начальник так смачно розповідав  про це печиво, якщо можна було його так назвати, що я навіть смак на язиці відчула. 

— Але секрет їхній не в тільки в смаку, а в тому, що готують його по особливому, з додаванням таємного еліксиру, — я нагнулась, ніби розповідала їй велику таємницю. Але по очах інших покупців бачила, що така загадковість їм і подобалась. — І якщо ви поглянете на візерунок маку, який попадеться у вашому печиві, то зможете побачити найближче майбутнє.

— Невже правда? — відсахнулась від мене немолода жінка

— А сьогодні вони є? — з-за спини першої покупчині визирнула інша.

О, ця пані вірила у все, що їй скажуть. У те, що в неї вітрянка, а потім виявиться, що то не вона, і жінка нею ніколи не хворіла  а всього лише фарба, яка перейшла на неї з нової, щойно купленої сукні. Вона вірила у всі пророцтва які говорили старці на вулиці. Деякі з них були відвертими шахраями, про це всі говорили — а вона вірила їм. 

— Сьогодні вже немає  а от завтра будуть. Сьогодні тільки те, що є на вітрині. 

— Але я чую сюди запах пирога, — не бажаючи здаватись й піти звідси з пустими руками, продовжувала допитуватись жінка, лель не виштовуючи попередню від прилавку. 

— І правильно чуєте. То пиріг, а не печиво, —  сміливо почала я. Я вже стільки робіт перепробувала, стільки клієнтів побачила, що такі настирливі жіночки мене вже не лякали. — Але, боюсь, що сьогоднішній пиріг не продається. Його вже замовили. Але якщо я  сьогодні запишу вас, то вам теж можуть такий зробити, тільки вже завтра. 

Під їхній гамір та верески з кухні вийшов переодягнений Теодор. Чоловік на ходу закривав двері та вішав на гачок свій китель. 

— О, а от і наш прекрасний пекар, — щебетали жіночки, розчервонівшись від його посмішки. Так, скільки б років жінці не було, в якому сімейному статусі вона б не була, а на гарного чоловіка задивитись, то святе. — А ми щойно ваш пиріг обговорювали. Ця дівчинка каже, що його у вас тільки замовити можна, що просто так його не купиш… А ще про макові равлики розповідала нам і про пророцтва. Правду каже, чи обманює?

— Правду-правду, дівчата,— підморгнув їм Теодор. 

Але й сподобалось “дівчатам” така назва, розчервонілись всі, очі поховали. Кокетки, одним словом. 

— Ви Мавріель своє замовлення залиште та скажіть на коли вам треба буде, а  я все зроблю й сам вам ці пироги принесу.

— Невже сам приде? — знову перешіптувались жіночки, а я вже відверто сумувати за цим прилавком стала. Сперлась на стільницю, руками підперла голову й з виразно-нудним поглядом спостерігала за ними. 

Теодор спокійно пробирався крізь натовп його шанувальниць, які йшли за ним ніби заворожені. 

Ех мені б так вміти, тільки не жінок заворожувати, а чоловіків. Бо до мене в нашому містечку вже ніхто й не сватається. Був один місцевий хлопчина, але йому моя бідна родина не припала до душі. Хоч і сам був не сильно заможний, а все  носом крутив. Він хотів собі рівню, а я… 

А я в кохання вірила. Аж доки не вказав він мені на мої недоліки. З того часу я й стала нещасливою Мавріель. А от у мого начальника зовсім інший характер. Він туману в очі пускати вміє. Десь комплімент скаже, десь посміхнеться,  я скільки пробувала, а так все одно не зроблю.