Глава 10

“Як виросту, одружусь на пекарці”

Мавріель

— Маленькі діти не можуть бути самі, — спокійно, але з легкою суворістю в голосі промовив Тео. Але таке звернення,  хлопчик міг сприйняти вороже, тому я обережно поцікавилась у нього:

— Як тебе звати? У тебе ж є ім’я? Не хвилюйся, тебе ніхто не збирається кривдити. Бачиш, я хочу аби твоя ніжка швидше загоїлась і ти знову міг бігати,— хлопчик кивнув і я, посміхнувшись, продовжила. — То яке в тебе ім’я?

— На мене кажуть Шип, — обережно промовив він. — Бо я шиплю завжди.

Навіть пекар посміхнувся після слів хлопчика. Він потріпав його по голові, а  я перепитала:

— Це ж не ім’я. А насправді?

— Ямур? — ухиляючись від рук чоловіка, тим самим підтверджуючи свою кличку.

— У тебе дуже гарне ім’я, — привітно мовила я. — Мене звуть Мавріель, а це — Теодор. Скажи тобі є куди піти? У тебе є дім?

Ямур опустив плечики донизу й потупив погляд. Мені стало так його шкода. Серце краялось. Хотілось забрати його з собою, але ж не знаю, як до цього поставляться рідні, а навіть якщо й не проти будуть мені ж йти з ним добрий шмат дороги. Навряд чи це піде йому на користь, враховуючи отримані ранки.

— Може ти голодний, Ямуре? — запитала я, коли повністю закінчила обробляти ніжку хлопчика й оглянула його лоб. На якому навіть синячка не було. 

Хлопчина кивнув на моє запитання, а ми з моїм начальником лише переглянулись. Я потягнулась до своєї сумки дістаючи звідти припасені булочки, але Теодор зупинив мене й звернувся до Ямура. 

— Ти не проти почекати трохи тут, поки ми з Мавріель пошукаємо, щоб тобі сподобалось? — він не заперечив й Тео потягнув мене на кухню, прикриваючи двері так щоб бачити та чути все, що відбувалось у залі.

—  Я бачив твій погляд, Мавріель, — відразу почав чоловік. — Не кажи тільки, що хочеш забрати його до себе.

— Я не казала такого, — відвернулась від нього й відразу пішла до ящиків у якому чоловік зберігав випічку, яку не продали за день. Добре, що вона була з магічним підігрівом, тому температура тут завжди була такою, яка не дозволить випічці засохнути чи зіпсуватись. — Я просто хотіла його нагодувати.

— А після? — чоловік не ворухнувся, лише впер руки в боки, показуючи мені своє невдоволення.

— А що  “після” я ще не вирішила, — знизала я плечима, відмахуючись від запитання.

— Ти ж розумієш, що так не можна? Я бачив твій погляд, коли він сказав, що сам, — Тео смикнув мене за руку, не даючи змоги відійти від нього далі та приховати свої емоції. Хоч я й так не вміла це робити, але певно цей чоловік вважав інакше. Добре, що хоч булочки міцно в руці тримала, бо інакше точно б вже на підлозі валялись,  а з їжею так не можна, до неї треба шанобливо ставитись. — Ми не можемо його залишити. Ми маємо повідомити міську варту про малого безхатька. Вони знають, що з такими як він робити…

 — Не знають, — різко промовила я. — Не знають вони, що з такими як він робити. Кинуть його в сиротинець і все.  От і вся справа..

— Так йому там краще буде. Їжа буде, дах над головою теж. Він не тинятиметься ночами в пошуках їжі, думаєш не видно було. В нього оченята загорілись, як тільки ти за їжу заговорила. 

— От і я про це, — слізно промовила, розуміючи, що те, що я скажу наступним може принести Теодору ще більше проблем ніж просто управління пекарнею. — Давайте ви сьогодні його візьмете до себе,  а завтра я домовлюсь з домашніми й він поживе у нас.

Чоловік здивовано поглянув на мене, хапнув ротом повітря, але відпускати мене не поспішав. Так і тримав за лікоть, ніби боявся, що я втечу, так і не дочекавшись його відповіді й залишу його з хлопчиком наодинці. Я так робити не збиралась,  я ж нещаслива людина, а не підла, врешті-решт.

— А чому у мене сьогодні? 

— Ну ви ж сам живете, — на одному подиху промовила я. — Так я й подумала, що малому у вас буде краще. Більше місця. Бо якщо я його до себе візьму, то мені самій доведеться на підлозі спати.

— Чому ти вирішила, що я  сам живу? Може мені теж незручно буде?

Він кліпав своїми довжелезними віями, а я не могла відірвати від нього погляд. Ну заворожував, чесне слово.

— Не самі? — понуро перепитала я. Але я ж не чула від вас жодної згадки про жінку, то й подумала, що… Кепські справи, доведеться його таки до себе вести. Не залишати ж його на вулиці….

— Стривай, — важко зітхнув чоловік і знову похитав головою, точнісінько так само, як і тоді, коли згодився взяти мене на роботу. — Нема в мене жінки. А не сам я живу, бо вдома в мене закваска живе. Тому так і сказав. Ти маєш рацію, виганяти його в ніч жорстоко.

— То ви залишите його? — я ледь стримувала посмішку, зрозуміла, що він вже здався, що візьме хлопчика до себе й не дасть йому ночувати на вулиці, але не перепитати не могла. 

— Тільки на сьогоднішню ніч, — пригрозив мені чоловік, виставляючи одного пальця вперед. — А завтра я повідомлю міським вартовим і передам їм хлопця.

— Дякую, — сплеснула в долоні, мовила я й, під дією радісних почуттів, залишила на щоці чоловіка поцілунок й вибігла в зал до малого, щоб передати йому булочки.