Глава 9

“Мала знайда”

Мавріель

Після того інциденту більше на кухню допомагати мене Теодор не впускав. В пекарні мені дійсно нічого було робити. Хоч пекар й прийняв мене на роботу прибиральницею, однак тут було чисто. Відвідувачів поки було не багато, і я швиденько встигала за ними прибирати, тому у власника більше не було жодних причин скаржитись на мою роботу.

І це несказанно тішило мене. Добре, що він не став вимагати все компенсувати. Після кількох днів спокійної роботи у мене й дійсно укріпилась надія, що все може вийти.

— Ти ще тут? — Тео вийшов в головну залу, витираючи руки бавовняним рушником. Я в цей час якраз складала всі свої атрибути в складське приміщення. Виходило важко, бо відерце зі швабрами ніяк не хотіло стояти рівно, і те й діло випадало назовні. Чоловік, помітивши це поспішив до мене.  Певне боявся, що я зламаю тут все. — Стривай.  Я допоможу.

З горем пополам ми таки зачинили вузенькі двері та зачинили кімнату, щоб ті швабри вже точно не випали.

— Так, сьогодні трохи затрималась. Відмивала вітрину. Сьогодні було багато дітей,  вони так заляпали скло, що якби я його залишила брудним, то завтра не відмила б. 

— Це добре, — схвально мовив чоловік і постукав мене по плечу. Я скинула на нього свій погляд, адже вперше з того дня, коли до нас приходила коханка Теодора, він доторкнувся до мене. Не скажу, що мені було неприємно, просто ще жоден з моїх роботодавців не ставився до мене так по-дружньому. 

Я шмигнула від почуттів, які на мене нахлинули,  і поки Тео не побачив,  відвернулась від нього, удавши, що шукаю щось. На дворі вже був глибокий вечір й ми обоє мали б збиратись додому, але я завжди йшла раніше, поки сам чоловік затримувався. Я розумію, що це була його пекарня й він залишався, щоб доробити роботу, чи підготувати інгредієнти для наступного дня, але мені було шкода, що він собі не давав нормально відпочити. 

— Зачекай, Мавріель, — зупинив мене Тео у самих дверях, а я вже встигла взятись за ручку й повернулась лише для того, щоб попрощатись. —  Я тут подумав, що поки ти в мене працювала я не помітив нічого з того, що розповідали мені про тебе інші, окрім незграбності, звісно. 

Це він так м’яко нагадав мені випадок з його “булочками”? Не думала я, що з цього все почнеться, але подих затамувала. Я відчувала, як рушиться моя надія, яка тільки-тільки почала міцнішати.

 Подумки я вже прощалася з пекарнею та тими смачними булочками, які мені з собою давав Теодор для того, аби я пригостила своїх рідних. А вони мені так сподобались, що я ледь з пальцями їх не відкушувала. Але повністю заглибитись у відчай мені не дозволили, бо лиш коли пекар повторив моє ім’я, я ніби отямилась.

— Що ви кажете? — перепитала його.

— Кажу чи не хотіла б ти допомогти мені обслуговувати відвідувачів? — його пропозиція була настільки неочікуваною, що я спочатку розгубилась і спитала чи не почулось мені. 

— Тобто ви не виганяєте мене? 

— Ні, — з посмішкою відповів мені  чоловік. — Я не маю підстав для того, щоб тебе вигнати. То що скажеш, спробуєш?

— Звісно, що спробую, — радісно застрибала на одному місці, а потім, недовго думаючи кинулась на шию Теодору, безперестанно шепочучи йому слова подяки. Це ж треба. Він якийсь щасливий для мене. 

Та ейфорія пройшла і я зрозуміла наскільки недоречними були мої дії, тому потупившись, я відчепилась від нього й проблеявши від ніяковості вибачення, схопилась за ручку й штовхнула двері. Ті з силою розпахнулись й прозвучав приглушений звук удару, а за ним і дзвінке:

— Ой, боляче!

Я зойкнула й вибігла на вулицю. Так і знала, що цей вечір не міг закінчитись на хорошій ноті. В темноті, котру розсіював лише одинокий ліхтар, який знаходився трохи далі від нашої пекарні, побачила маленького хлопчика, що сидів на вологій від дощу землі й потирав своє коліно. На вигляд йому було рочків сім, не більше. 

— Що сталось? — вибіг слідом за мною стривожений Теодор. Він присів біля малого, оглядаючи його травми. — Забився? Боляче?

— Та ні, — буркотливо промовив хлопчик, й шморгнув носом ніби от-от почне плакати. — Більше образливо. 

Я мимоволі посміхнулась. Все було б добре, якби мене не мучила совість, бо до того, що він впав я була причетна.

— Може занесемо його всередину? Колінко бажано б обробити. За бруд не хвилюйтесь, я завтра все приберу, чесно-чесно.

Я думала, що чоловіка доведеться вмовляти, але на диво він легко погодився, підняв хлопчика на руки й заніс його в тепле приміщення. Ніс обережно,  намагався не зачепити ранки. 

Я поставила на диван рушничок, який відразу став брудним від одягу малого, й побігла за водою, щоб змити бруд, та цілющою маззю з подорожника, яка допоможе ранці швидше затягнутись.

— Чому ти тут так пізно? — обережно поцікавився Тео. — Де твої батьки?

Але на його запитання хлопчик не поспішав відповідати. Він насуплено сидів на дивані й з-під лоба спостерігав за нашими діями. Я обережно промивала його коліно, а він шипів від різкого болю.

Судячи з того, як він був одягнений, хлопчик точно був не з багатої родини. Увесь його одяг був порваний та зношений. Латки, котрі вже накладались одна на одну тримали цей одяг на хлопчині, але я сумніваюсь, що йому було тепло в ній при такій погоді. А враховуючи те, що він так пізно був на вулиці, батьки навряд чи ним цікавились.