Глава 8

І що ж ти наробила?

Мавріель

— Що це таке? — крикнув Теодор дивлячись на чорну хмару, яка продовжувала виходити з печі.

— Це ваші булочки зірвались, — рівним голосом промовила я. — То ж не я їх місила. Я не знаю чого вони бахнули. 

З кожним своїм словом я вже активніше задкувала, щоб не бути надто близько до начальника, а то мало що, за шкірки ще мене візьме, а я що… Я точно в цьому не винна. Нехай навіть не думає мене звинувачувати!

— Вікна відчиняй і двері вхідні теж, — наказав мені Теодор, а потім знову прийнявся бідкатись на свою кухню. — Зробимо протяг, може це допоможе. 

— А ви силу застосовувати не будете? — все ще знаходячись в легкому шоці, поцікавилась я. — Більшість, хто її має так робить, й не доведеться цим димом дихати. 

— Роби, що кажу, Мавріель! Я не маю таких здібностей. 

Ну навіщо так кричати? Я ж і з першого разу все зрозуміла. Та й до того ж я не глуха. 

Вікна піддавались важко, все ж вони були масивнішими. Але навіть зробивши те,  про що мене просив пекар, я все одно не бачили, щоб цей дим так швидко розсіювався. Навпаки, здавалось, що він осідав на підлогу, утворюючи щільну субстанцію.

— Ти чим посипала булочки? — змирившись,  з тим, що самотужки нам цей дим вивести не вдасться, Теодор зупинився посеред кухні оглядаючи масштаби трагедії та суворо поглядував на мене.

Ох, від цього погляду я навіть дихати поверхнево стала. І це точно було не через дим. Від його виразу обличчя сховатись хотілось більше ніж виправдовуватись.

— Так, як ви і сказали. Тим, що було ось в цій тарілочці.

Я протягнула йому місткість, щоб цей пекар сам переконався, що я більше нічого не чіпала.

 Ну не могла я взяти щось інше, бо він сам мені на цю тарілку вказав. Тут мене ні  в чому звинуватити. 

Чоловік взяв з моїх рук тарілочку, підсунув собі до носа, а після — скривився. Я після лимонів так не кривлюсь, як він зараз.

— Це не посипка для булочок.

— Але на столі була лише одна така з цим пилком. Більше нічого не було, — я розуміла, що мої слова зараз мало ролі гратимуть, але й мовчати не могла. —  А що тоді це, як не посипка? Воно ж стояло поряд з тацею.

— Це золотий каталізатор, — тяжко зітхнув Теодор і знесилено присів на невисокий стільчик, який я використовувала для того, щоб дістатись до високих поличок. 

— І що ж він каталізує?

Пекар, закрив свої очі рукою й з силою потер обличчя. Дивним було те, що він вільно сидів в тому клубку диму, тоді коли я ледь трималась, щоб не чхнути тут смачно на всю кухню. 

— Вогонь у печі. Він каталізує вогонь у печі, а оскільки він був змішаний з частинкою магії, напевно тому й вибухнув. 

— То я не винна, виходить? — не стрималась й перепитала я. 

— Винна — не винна, яка тепер різниця? Все одно нічого нам сьогодні продавати. Увесь товар зіпсований. Тільки роботи більше стало. Ми ж і за пів дня не відмиємо тут все.

— Е-е-е-е, як це “яка різниця”? Велика різниця, — я склала руки в боки нависнувши над чоловіком. — Я не хочу, щоб потім ви, як і Хрум, мені кругленьку суму виставили за цю продукцію. Я робила все як ви казали, і руху зайвого не зробила. А-ну швидко кажіть, що це не я!

Пекар підняв на мене свій погляд сповнений здивування. Певно не очікував, що стану з ним так розмовляти.Він піднявся на ноги і переп тим хто нависав був він. Ну звісно, що з такими габаритами мені не рівнятись, але я не з боязких,  а тому  не відступала. 

Та не встиг мій начальник й слова вимовити, як з вулиці почувся насмішливий голос. І чого тільки приперся?

— Гей, сусіди! Що ви тут, живі залишились? Оце нами трухануло! — Містер Хрум манірною ходою наближався до нас, але я, пам’ятаючи про заборону присутності сторонніх на кухні, стала у дверях, не пропускаючи його всередину. 

—  Сюди не можна!

—  Ах, та тут такий безлад, що навіть якщо табун коней пройде, то ніхто й не помітить, —  він погладив своє пузо й зареготав. —  А я все думаю, що це мої банки з поличок падати почали. А це ти тут,  Мавріель, стараєшся? 

—  Я ні до чого тут, —  крізь зуби процідила я.

—  Ну звісно, і ти хочеш, щоб я у це повірив? Ти —  і ні до чого! Вирішила до свого основного боргу, додатковий заробити?

Я набрала повітря, щоб заспокоїтись,  а не щоб грубіянити, як могло здатись Теодору. Бо чоловік підійшов до мене та став за спиною. Невже він хвилювався? Я б могла подумати, що він за мене хвилювався, але це було б більше схоже на вигадку, ніж на реальність.  Напевно просто не хотів, щоб я посварилася з його сусідами…

— Ого-го! — аж присвиснув Хрум. — Це що у вас там, хмара? О, а вона рухається! Ха-ха! Та ви ще й монстрів в печі випікаєте? От розумію — нова торгова фішка! Треба взяти на замітку. І що багато грошенят приносить таке диво?

Теодор на слова Хрума лише тяжко видихнув, та так сильно, що в мене шкіра сиротами вкрилась. 

— Якщо ви не вийдете самі, я цього монстра на вас натравлю. Це пекарня, а не цирк. Ви що на витрішки прийшли? —  якби я не бачила, що це був мій спокійний пекар, то подумала, що його підмінили. Він ніколи не кричав навіть на мене, коли я помилялась,  а тут невинний жарт і він так розійшовся. —  Якщо хочете допомогти безлад прибрати, Мавріель дасть вам ганчірку,  зробите добре діло, а ні — вихід там же, де і вхід!