Глава 6

“Гламурний шторм минулого”

Мавріель

Я б вже втекла, але навіть це не вдалось зробити без пригод, бо за все, за що я хапалась, падало, створюючи ще більший безлад.

— Зачекай, — тяжко зітхнув Тео, й підійшов до мене. — Я тобі допоможу. Не рухайся. 

Жінка мовчки спостерігала за тим, як обережно чоловік допоміг мені піднятись на ноги й почав струшувати з фартуха пилюку та залишки крему з кексів, які залишили на мені свій відбиток, коли падали.

— Не забилася? — поцікавився він, оглядаючи мої лікті, а я лише похитала головою. Ну от знову. Моя цікавість знову обернулась ганьбою. — От і добре. Посидь трохи на диванчику, Мавріель,  і я тебе благаю — не чіпай тут нічого, домовились?

—  Я можу піти всередину…

— На диванчику, Мавріель, — з натиском промовив чоловік, повертаючи мене вбік того самого дивану. Перечити йому не хотілось, бо я й так принесла неприємностей, сподіваюсь, що хоч не вижене мене за це.

З цього місця вигляд на нього з цією Золою був ще кращий, тому я вже не сперечалась. До того ж з керівництвом не сперечаються, правда ж?

Сам Теодор повернувся до жінки, став навпроти неї, а руки склав на грудях, ніби боявся, що якщо не зробить цього, то потягнеться до неї.

— Я бачу, що завадила вам, — лукаво протягнула жінка, кинувши на мене черговий погляд. — Ти тому так нервував? Не хотів, щоб я її побачила?

Ого, які висновки зробила ця Зола, до всього ж неправильні. Я вже хотіла зі свого місця замахати руками, пояснити, що все не так, але пекар лише хмикнув на її слова й відповів сам:

— Так, завадила. Не скажу, що радий тебе бачити, але якщо ти вже прийшла, то може хочеш чогось: чаю, кави?

— Або піти звідси, наприклад, — пробурмотіла я собі під носа, сподіваючись, що ніхто не почув. Але Теодор, звісно, почув. Його ледь стриманий смішок це видав. А ще той короткий погляд, що ковзнув по мені й затримався.  

Трясця, і тут зганьбилась. Ну хто просив мене рота відкривати? Може вона була якось важливою цабе й нею не бажано було б сваритись? Сиділа б собі, слухала й мовчала, так ні — не втрималась. 

— Я тебе не чекав, Зієло. Як бачиш у мене були інші справи. До того ж я не впевнений, що мені є що тобі сказати.

— Може ти попросиш свою, не знаю хто це, вийти? Все ж говорити про особисте варто наодинці, — жінка провела двома пальцями від ключиць пекаря вниз, спускаючись до його ременя. 

Її слова здавались солодкими, а тон ніжний та звабливим, таким, що ще мить і мене б знудило. Зієла примружила очі й притиснулась до Тео наче кішка навесні. 

Фу, і я маю за цим спостерігати? Та вони обидвоє якісь збоченці. 

— Дівчину звуть Мавріель, — коротко відповів чоловік, скидаючи руки жінки з себе. А я здивувалась, бо думала, що він нізащо не запам’ятає моє ім’я. Ну принаймні до нього різко хто запам’ятовував його з першого разу. То я була Аріель,  то Маріель, то Акварель, як тільки мене не ображали, а тут така увага. Приємно…  — І вона залишиться тут,  а от ти  підеш.

Видно сильно насолила ця жіночка моєму начальнику, раз він так безцеремонно виставляє її за двері. 

Зієла декілька хвилин стояла мовчки, дивлячись на нього. На нас. Її губи стиснулись у вузьку лінію, а очі блиснули холодним блиском в той час, як пальці жінки нервово стискали краї мантії. Вона була така елегантна та стильна, що я мимоволі оглянула свій зовнішній вигляд. 

Простенька сукенка, яку я вже декілька разів латала, зношені черевички та новий жовтий фартух, який з моєї провини став схожий більше на ганчірку. Я і вона точно були з різних світів. Вона вся така гламурна леді, яка точно притягувала до себе погляди оточуючих своїм зовнішнім виглядом, а я — тільки тоді, як щось натворила.

 Такі, як ця Зола не думали звідки візьмуться кошти на їжу чи нічліг. Такі, як вона спочатку отримують кошти від батьків, котрі явно були заможні, враховуючи, що вона була знайома з королівським сином, а потім вже від чоловіка.

Це я повинна думати за що я проживу сьогоднішній день. Від цих думок на серці ще важче стало. Як би мені хотілось так само як вона: щоранку прокидатись не зі сходженням зорі, а тоді, як моє тіло відпочине. Не боятись, що через мою чергову невдачу власник знову вижене мене на вулицю і при цьому не те що не заплатить за мою працю, а ще й борг повісить, як це зробив пан Хрум. 

 — Ти відмовляєш мені, бо це дівчисько не просто твоя помічниця, я маю рацію? — нарешті сказала вона, оглянувши мене. Її погляд лише підтвердив мої думки. — Ти виставляєш мене через “отаке”? Бачу наш розрив погано на тебе повпливав. Твої смаки в рази погіршились.

Отаке — це я? 

Що ж, а отрути в цій жіночці,  яка, на перший погляд, здавалася ангелом було більше, ніж я очікувала. 

 — Це “отаке”, як ти висловилась — моя помічниця, — терпляче повторив Теодор. Оце в нього витримка, звісно, я б вже давно не стрималась. Одна лише думка, що я за свої необдумані слова та вчинки можу поплатитись роботою, змушує мене тримати язик за зубами. А він мене здивував, така терплячість… — А мої смаки вже давно не твоя справа. Зараз я прошу тебе піти,  у мене скоро відкриття, і мені б не хотілось аби тебе тут бачили без супроводу. Не давай місцевим ротам більше приводу для пліток, Зієло. Якщо хочеш прийти — приходь з чоловіком.