Глава 5

А хто це тут ошивається?

Мавріель 

Я придивилась до чоловіка уважніше, помічаючи глибокі зморшки, які утворитись на молодому обличчі просто так не могли, тільки якщо він не мружився часто. 

— Вас щось турбує? — обережно поцікавилась я, паралельно одягаючи на себе фартух, який висів на сусідньому гачку. 

— Так, голова болить, — промовив чоловік й потягнувся до скроней, а я відразу відчула укол совісті. — Але воно й не дивно. Після твоїх вчорашніх ласощів — це добре, що я тільки головним болем відбувся. Не заспокійлива це була настоянка, точно не заспокійлива.

Сором потрошки з’їдав мене зсередини. Чомусь мені не хотілось впасти в бруд обличчям перед цим чоловіком, але саме це я й зробила. Відчуваючи, що мої щоки потихеньку починали червоніти, я приклала до них долоні, але це не допомагало, бо вони були такими ж гарячими, як і обличчя.

— Але на тій поличці більше нічого не було, — пробубоніла я.

— Минуло вже, — відмахнувся чоловік, а потім покликав мене до себе. — Ходімо, я покажу тобі тут все. Покажу де ти можеш знайти інструменти та знаряддя, якими ти працюватимеш.

Тео відкрив невеличкі двері, пропускаючи мене в саме серце пекарні. Приміщення було світлим та просторим. Всередині стіни здавались необробленими, але то лише здавалося, бо вони були обкладені з білого каменю та дубових балок. Я оглядала приміщення з широко-роззявленим ротом. Все мені було таким незвичним та відрізнялось від загальної зали, де покупці могли робити свої замовлення та насолоджуватись смачними ласощами. 

— Що це таке? Це піч? — конструкція була зроблена з червоного граніту,  його в нас ще називали драконовим каменем, бо виглядало так, ніби його й дійсно обпалили дракони. — Вона така гарна. У нас вдома звичайна, зі звичайного каменю. А такої я ще ніколи не бачила. 

— Так, ця піч дорого мені обійшлась,  але скажу, що у такій коржі для тортів виходять неймовірно смачними, — Тео на моє, не зовсім мовчазне захоплення, з поблажливою посмішкою кивав на моє запитання, а потім звернув мою увагу на інше. — Це у нас майстерний стіл — тут я замішую тісто, воно виготовлене з чорного дуба, на ньому дріжджовий еліксир добре бродить. 

Я обережно провела по столу руками, ніби від мого дотику він може розвалитись. Хто його знає, але обережною точно варто було бути. 

На стінах висіли  навісні балки, з вирізьбленими на них рецептами тіста, крему та глазурі. У кожного пекаря рецепти були їхньою таємницею. Тому вхід у це приміщення оберігалось найкраще. Тео недарма, як тільки ми збирались увійти, зняв свої захисти, аби мене туди впустити. 

Але всередині повітря було насичене жаром, корицею, борошном та медом. Одне лише перебування тут може змусити захмеліти, що вже казати про тих, хто постійно тут працює.

— Подобається? — чоловік взяв в руки невеликий глечик, бовтаючи в ньому рідину. Він намагався здатись мені незацікавленим, але я то бачила, як йому самому  подобається ця пекарня, саме тому й промовила.

— Дуже подобається.

З зали почувся характерний звук, який звучав щоразу, коли з’являвся покупець. Принаймні у інших крамницях саме такий звук був.

— Є тут хтось? — жіночий голос змусив мого керівника стрепенутися. Я бачила, як округлились його очі, як він вилаявся собі під носа, й вийшов геть.

А мені що робити? Йти слідом, щоб втихомирити власну цікавість,  чи продовжити розглядувати інтер’єр? Недовго думаючи, я обережно, на носочках, підкралась до самісіньких дверей, виглядаючи назовні. 

— Як ти дізналась про це місце? — суворий голос Тео, я вже чула раніше, але не думала, що він знову може застосувати його до жінки. А от панянку, яка завітала сюди, я бачила вперше. 

— Я не могла не привітати тебе з відкриттям власної пекарні. Я рада, що ти нарешті вибрався з полону власних упереджень, Теодоре, — лагідний голос медом звучав по залі, але мій керівник не поспішав вестись на нього.

— Я приймаю твоє привітання, Зієла. Але тобі не варто було сюди приходити, до того ж одній. Навряд чи твоєму чоловікові сподобається те, що ти ходила до колишнього коханця.

Оце так новина!  Я, намагаючись почути більше з їхньої розмови, однак Тео навпаки говорить тихіше, наче навмисно. Я сильніше оперлась на двері, але не врахувала, що вони були досить легкими, тому з гуркотом ввалилась в головну залу, налякавши при цьому цю солодку парочку. 

— Ой, — тільки й промовила я, присоромлено опустивши голову донизу. — Я не хотіла вам заважати.