Глава 4

“Щасливий перший  день”

Мавріель

Кажуть, що щастя полюбляє тишу. Але коли його забагато, то не поділиться ним лише дурний. А я дурненькою точно не була. Тому вже всім домашнім встигла розповісти про те, що мене взяли на роботу. 

А щодо інших, то я терпіла… Терпіла до останнього, щоб не проговоритись перед сусідами та знайомими. Але я так світилась, коли додому бігла, що вони й  так вже  щось запідозрили. Знову обходитимуть мене боком. То й нехай. Головне я вже зробила. 

Батьки не вірили мені, або краще сказати, що вони не вірили в мене. Цілий вечір, перед моїм першим робочим днем обговорювали, всі можливі нещастя, які я могла заподіяти бідолашному пекареві Тео. А я, між іншим,  навіть собі заприсягнулась, що цього разу нізащо не втрачу цю роботу, навіть якщо мені доведеться відмовитись від самої себе. Це не страшно, коли маєш мрію. 

— Гей, — гукнув мене пан Хрум, коли я підійшла до дверей пекарні. — Ти знову тут ошиваєшся? З першого разу не зрозуміла, що не хоче власник тебе тут бачити? Йди звідси, не розлякуй йому клієнтів. 

Він тряс своїм газетним ріжком, в яке соняшникове лушпиння скидав, й воно зараз з кожним помахом його руки розвіювалось по тротуару прямісінько до дверей пекарні. 

Я нахмурилась, звела брови до перенісся й суворо глянула на чоловіка, складаючи руки в боки. 

 —  Я працюю тут, пане Хрум. Працюю, — по буквах промовила я. — А от ви, мені роботи додаєте. Дивіться,  насмітили тут. Для чого? Щоб покупці це все в пекарню несли? Тут вам не ваш магазин.

У чолов’яги ледь очі на лоба не полізли, він втягнув голову явно здивувавшись моєму тону. Пан Хрум опустив ріжок донизу, висипаючи його вміст собі під ноги.

І що це було? Помста?

— Та він сліпий раз не бачив кого бере. Ти ж завалиш його курник за два дні. Ні. Й цього багато буде — за дві години.

— А не ви з мене гроші вимагаєте, га? — я виставила одну ногу вперед грізно топнувши нею, руки склала в боки й нагнулась до нього. — Не ви мені кажете, щоб я їх повернула якнайшвидше? А де я їх братиму подумали? Я за вас скажу — не подумали! Ви ж сподівались що я до вас прибіжу так? Сподівались що запропоную вам “особливі” послуги, щоб за борги розрахуватись… А дзуськи! Не прийду і в бік ваш не гляну. А в додачу все дружині вашій розкажу. 

Ох і трусило мною коли я все це говорила, бо ж знала його натуру. Цей грубіян точно міг підставити мене, чи налаштувати мого пекаря звільнити мене, але на той момент мене так розізлили його слова, що мої неслись шаленим потоком.

З німим, гордим виразом я пройшла повз нього, зачіпаючи плечем, а на сходинках, біля самих дверей, повернулась і мовила:

— А! І ще, це не курник, а пекарня!  А ви — невіглас. 

Я, зайшовши всередину приміщення, гучно зачинила двері. На вітрині скляночки задзеленчали, а я здригнулася. 

— Ого, — тихо промовила я, притуляючи руку до грудей, туди, де з шаленою швидкістю калатало серце.

— Що таке? — напружено мовив Тео, котрий спостерігав за тим, як стрімко я влетіла в пекарню.  — За тобою хтось женеться? 

Я перевела подих, повільно видихнувши все те повітря, яке набрала в легені, поки забігала в приміщення. Я не очікувала побачити тут ще когось. Але те, що пекар був тут було цілком логічно, інакше як би я потрапила всередину. Ключі то були тільки в нього. Вчора Тео не дав їх мені, аргументуючи це тим, що поки що мені не довіряв. 

— Ні, — поспіхом промовила я, пригладжуючи свою сукню, а потім поправила ремінець тканинної сумки. — Ні. Ніхто за мною не гнався.

— Тоді чого ти так загнано дихаєш? І я чув крики з вулиці. Це була ти?

— Угу, — я присоромлено підібгала губи, але брехати, щоб вибілити себе не хотілось. — Зустріла пана Хрума на ґанку.

Чоловік, який до цього моменту протирав робочу зону завмер з ганчіркою в руках, і лише сильніше притиснув її до поверхні.

— І що він хотів? У тебе проблеми?

Мені було приємно, що мій начальник цікавився моїм життям, на мить мені здалось, що він хвилювався за мене. Однак ця мить швидко пройшла, бо я точно зрозуміла, що хвилювався він не за мене, а за свою пекарню і за можливі проблеми у які можуть вилитись мої сварки з сусідами.

— Казав, що ви помилились, коли брали мене на роботу, це якщо коротко,  — я пройшла всередину, повісила сумку на гачок, який побачила ще вчора, тут також були речі пекаря, тому я подумала, що теж можу так зробити.

— Ну, я й сам так думаю, — задумливо промовив він, спостерігаючи за мною,  але  заняття, яким займався  до цього, не відновив. — Але вже знаючи, як ти дієш в таких ситуаціях, я можу припустити, що ти не мовчала…

— Ні,— смиренно промовила я. — Це було вперше і більше не повториться,  якщо ви хвилюєтесь, що втратили покупця чи те, що він почне багато балакати про пекарню. Але якщо раптом таке станеться, то я все вирішу.

— Гаразд, — якось легковажно махнув рукою Тео, беручи до уваги мої слова. — Гаразд, не метушись. Не до нього зараз.