Глава 2

Ні. І крапка.

Мавріель

—  У мою пекарню? — вигукнув чоловік під регіт Мартіна Хрума. — Нізащо.

Ми все ще стояли на тротуарі, поміж людей, які час від часу оминали нас, кидаючи зацікавлені погляди. 

—  Оце ти видала, Мавріель, —  продовжував знущатись з мене Хрум, але я не могла йому відповісти, бо ж грошей винна була, тому й діставались йому лише косі й незадоволені погляди. — Та тут куди не глянь, в кожній лавці, у кожному кутку знають яка ти “вправна” помічниця.

— І що? — мені хотілось тупнути ногою через ці, так, небезпідставні, але все ж звинувачення. Так ще й при потенційному начальникові. — Якщо раз помилилась, то більше нічого робити не можна, чи що?

Але я не могла нічого зробити. Я стояла, просто дивилась на нього, чекаючи, що скаже пекар, а він лише дивився з насмішкою, трохи похитуючи головою.

— Ти тільки-но вилила мій еліксир, — вигукнув він, нахмуривши брови. Чесно кажучи, якби не відчувала шаленого сорому, то ця вся картина видалась б мені смішною. Чоловік крутив голову в надії розірватись між тим, щоб мене насварити і повернутись до перерваного заняття — збирати еліксир. — Я не візьму тебе на роботу. 

— Чергова спроба, Мавріель? — жартівливо поцікавилась пані Віла Жовтолазка.

Її похилий вік був таким похилим, що мені  й дмухати в її бік лячно було, розвалиться ж. Я колись у неї теж працювала. Хоча один день роботи важко назвати — “працювала”, так, лише намагалась.

— Що? І ви її знаєте?  — здивовано перепитав молодик у пані Віли.

— Та це дівчисько тут все місто знає, — прокряхтіла вона, й підійшла до нього. —  Я її колись пожаліла на роботу взяла. Вона мала мої овочі з городу продавати. Я ж думала, що вона як всі — дитина, як дитина. А вона змусила мій гарбуз вирости до велетенського розміру й луснути просто на базарі!

—  Ви самі казали, що варто їм розміри змінити, бо ніхто купувати не буде. Самі ж і навчили як це робити. Я всього лише вам покупців нових залучала, —  обурено протягнула я, розуміючи, що зараз повинна захищатись. — Бабцю Віло, та хіба я вам погане щось зробила? То був лише один кавун і ви не дали мені шансу навіть перепросити…

— А перед поважним паном Дюпілом ти тоді перепросила? Після того як ти втекла, залишивши його обтиратись від кавуна. Ті кісточки йому в шкіру в’їлись бідолашний мов змій ходив у крапочку. Від люду ховався. З нього всі його підлеглі цілий тиждень реготали, а королівські гвардійці знаєш яку пам’ять довгу мають? Отож-бо.

— Я просила в нього пробачення, — тихо мовила я, але впевнена була, що мене почули.

— О, святі горщечки, — Тео закинув руки за голову, хапаючись за волосся та трохи відтягуючи їх. Певно, що він зараз жалкує, що саме я трапилась на його шляху,  а ще ці пліткарі підлили масла у вогонь, приправляючи й без того велику злість Тео на мене ще дужче. — Так, пані, не знаю як вас там. Але я не приймаю на роботу. Сьогодні нікого, а вас — точно.

— Але… Але… — Невпевнено протягнула я, розуміючи, що повинна зробити бодай щось, аби він взяв мене не роботу і я не придумала нічого іншого, як впасти перед ним на коліна. — Я прошу вас,  не відмовляйте мені. Вам ж потрібна помічниця, а я вам буду в пригоді.

— Хіба що горщики змусить танцювати, як мої килими, — а ця звідки тут взялась? Невже мені дорогою кіт чорний трапився, що я всі нещастя в одне сьогодні зібрала?

Пані Агнес — дружина місцевого вельможі. Я теж колись приходила до них на роботу. Щоправда, батьки саме в той день, про який так часто згадує ця пані, на мене Ліру залишили. А вона бешкетниця з шилом в дупі, тож для того, щоб її заспокоїти та змусити посидіти на одному місці бодай п’ять хвилин, я розв’язала один з килимів давши йому волю. Хто ж знав, що він танцювати стане?

— Це все несправедливо, — зверталась я до його совісті. — Ви ж навіть не спробували зі мною працювати, а вже виганяєте. Я читала ваше оголошення…

Довелось тицьнути йому клаптик в обличчя, щоб довести, що я була тут не просто так. Тео, якщо я правильно почула його ім’я, глянув на папір у моїх руках дещо скептично й склав руки на грудях.

— Вакантних місць немає. На цьому я попрошу вас покинути територію моєї пекарні, панянко. 

На цих словах чоловік повернувся до мене спиною й намагався прибрати розлитий мною еліксир. А інші глядачі, розцінивши моє розгублене мовчання за поразку, розбіглись займатись власними справами. 

— Добре, — пробелькотіла я, роблячи крок назад. — Сьогодні я піду. Але  я прошу вас не відмовляти мені відразу.  Я можу вам знадобитись, я дуже вправна. Чесно. Нехай злі язики не вводять вас в оману. 

— Угу, — пробурмотів чоловік, так і не повернувшись до мене. 

Засмутившись різкою відмовою та привселюдною ганьбою я, опустивши плечі додолу, попленталась назад до рідної домівки. 

Ех, казала мені мати, що не вийде в мене нічого. От і справдились її слова. Треба попросити її, щоб вона завтра сказала мені, що все вийде і мене візьмуть на роботу в пекарню, тоді точно пощастить. 

А ще… Ще треба попросити її фірмовий рецепт пирога. Може, якщо я покажу, що руки мої з правильного місця ростуть, то цей Тео зглянеться наді мною й покличе до себе працювати.