Глава 1

Хто не знає Мавріель?

Мавріель

З самого раночку, ще коли роса з трави не встигла зійти після зустрічі з сонцем, я була готова вирушити в дорогу. Ми живемо поза містом, вдалині від шуму й поближче до природи. 

Батьки завжди казали, що сила землі наповнює нас і дає можливість прожити ще один день. Вони вміють чути її потреби, вміють лікувати рослини, й дозволяють чужому урожаю досягати величезних масштабів. І так день за днем вони продовжують собі життя, пахаючи на інших заможних людей та обробляють їхню землю. Працюючи без вихідних, вони втомлюються так сильно, що коли приходять додому, не мають сил ні на власних доньок, ні навіть на вечерю. 

Такого життя я не хочу ні собі, ні Лірі, тому й відмовила їм, коли ті пропонували влаштувати мене до них. Краще довше шукати свій шлях, аніж обрати один й все життя жалкувати, що йдеш ним. 

— Доброго раночку, дідусь Грицько, — помахала я старому дідугану, який завше підпирав свій паркан здосвідка, виглядаючи когось. 

Зазвичай я з ним не вітаюсь, бо він ніколи не відповідає мені, але сьогодні у мене хороший настрій, а разом з ним і передчуття, що додому я повертатимусь з хорошою новиною.

— А я на роботу йду влаштовуватись! — крикнула йому, трохи відійшовши від його подвір’я, й різко повернулась до дідуся, коли він сказав мені у спину гиготнувши:

— Ти то? Тебе хто на роботу взяв, нещастя? Ти думаєш,  я забув, хто мені усі грушки зіпсував? 

Мурашкині ніжки, а я вже думала, що в нього з пам'яттю того… Ну все вже, відспівали, а він виявляється пам’ятає все…

— Дідусику, так де ж то я була? — невинно заговорила до нього, а голос мій був мов мед, такий же липкий та солодкий. — То ви мене сплутали з кимось.

— Еге,  сплутав, аякже — пробурмотів він, похитуючи головою. — Йди вже, звідси, бо не подивлюсь, що чужа, цією ж палицею відлупцюю.

Хм, подумаєш, ну звідки мені було знати, що мені не передалась батьківська сила рослини лікувати, що тут такого? Та й каже він про всі дерева, а там було їх всього чотири. І те вже сухі, мені нічого було добивати. Вони й без мене на той світ просились.

Краще б подякував мені, бо замість старих, він нові на їхньому місці висадив. А ті родили рясно, кожному б так. А він жаліється.

Махнувши на  нього рукою, я вирішила, що мій внутрішній радар на успіх ніхто не зіб’є своїми гострими словами. 

У місті, яке ніколи, здавалось, не спало, уже вирувало життя. Вузенькими вуличками проїжджали поодинокі карети, слуги знатних родин поспішали за свіжими овочами чи фруктами на ринок. Деяких з них я знала й навіть товаришувала з ними, а деяким не вгодила, тому намагалась йти так, щоб менше показуватись їм на очі. 

На тому клаптику, який передала мені Ліра, на моє щастя, була частинка адреси за якою й жив той самий власник майбутньої пекарні. Мої зношені черевички були настільки тонкими, що зараз я відчувала кожен камінець під ногами, й від того могла здатись, що я трохи шкутильгаю. 

Вдихаючи запах квітневого ранку, я втягувала в себе аромат квітучих дерев: запашної аличі та кисленької вишні, котра буйним цвітом знаменувала справжню весну.  Але захопившись картиною, котру змогла розгледіти в будинку повз який проходила, не помітила на його ґанку розписаний глечик й, заплутавшись у власних ногах полетіла прямісінько на нього. 

Звісно, що витримати мою вагу ця проста, але водночас гарна посудина не змогла б, тому з приглушеним тріском вона скотилась додолу й розбилась, виливаючи на землю рідину, яка ховалась в ній до цього моменту.

— Ви що наробили? — схопившись за голову до мене підбіг чоловік, його обличчя здавалось зблідло,  а з рук повалився невеликий мішок. 

— Пробачте мені, — винувато нахилилась ледь не до землі. — Я не помітила його. Я не хотіла…

— Мій еліксир… — він впав на землю, й руками намагався зібрати рідину до купи, але та розтікалась не даючи йому можливості й краплинку повернути у глечик. 

— Обережно, — крикнула я, коли побачила, що по дорозі, на якій він збирав свій еліксир, швидко рухався кінь з каретою позаду. Але сам чоловік не звертав на мої слова уваги, тому я мусила відтягнути його на узбіччя, тим самим рятуючи від можливості познайомитись з копитами коня.

Мені вдалось це зробити в останню мить, коли перед нашими носами пронесла карета, а з її вікон на нас кричав якийсь вельможа.

Я тяжко дихала й шоковано дивилась на землю перед собою, а потім повернулась до чоловіка, який невидячим поглядом все ще спостерігав за калюжею, яка тепер нагадувала не еліксир, а радше болото.

— Будь ласка, — промовила я, підіймаючись на ноги й спробувала обтруситись. —  Якби не я —  потрапили б ви вже під копита коняці.

—  Ти… —  повернув він на мене свій горючий погляд. —  Якби не ти, то цього й не сталось… Ти хоч розумієш, що накоїла?

—  Тео, друже, що у тебе сталось? — з вікна того самого будинку, визирнув немолодий чоловік. Трясця. Це був Мартін Хрум. 

Я мусила швидко відвернутись від нього, бо якщо він мене побачить, відразу згадає за борг, який я ще йому не повернула, після того, як занедбала увесь його товар. Ну що ж мені так не пощастило натрапити саме на нього?