ГЛАВА 27

Набридливий сонячний промінь ліз у обличчя, як не відверталася, не допомагало. Прокидалася я важко, у голові гуло, у роті стояв такий присмак, наче хтось наробив, а тіло не слухалося. Головний біль той ще мотиватор для пробудження.

Але розплющувати очі довелося. Щоб відразу ж зіщулитися від яскравого світла. Так ще гірше!

Я лежала на затишному дивані шефа. Розкладеному чомусь, так що я чудово помістилася на ньому у позі зірки і в чому мати народила. Мамо рідна! Хто спер мій одяг?! І головне, труси в горох навіщо їм знадобилися?

Поряд стояв стілець, на якому хтось дбайливо залишив склянку води та пігулку від похмілля. Я одразу її випила.

Пам’ять підвантажувалася якось повільно, в’яло, неохоче, ніби те, що було приховано в ній, мені зовсім не сподобається. Інтуїтивно я вже напружилася, ну а по тілу, навпаки, бродила якась незнайома раніше млість.

Ось не вмієш пити — не берись! Скільки разів я вже це собі казала? І все одно попалася на черговий прийомчик Зими.

— Кому нашкодить вінце? — казала вона. — Тобі треба розслабитись!

Ось, будь ласка. Схоже, я так добре розслабилася, що забула про це.

Ігноруючи молоточки, що стукали у скронях, я пробралася у ванну. Як зручно, що шеф в кабінеті має свій санвузол і душову кабіну! Там я знайшла все потрібне, щоб знову відчути себе майже людиною. Аж до запасної нової зубної щітки та мого одягу, акуратно складеного на полиці.

Після душа та всіх інших реанімаційних дій у хол вийшла вже не мерцем, а напів мерцем. Вигляд у мене був, звичайно, відповідний. І залеглі тіні під очима, і зеленуватий відтінок обличчя під колір кофтинки… З розпатланою рудою шевелюрою це взагалі виглядало як з фільму жахів. Хоч би ні на кого не напоротися цієї години: всіх клієнтів розлякаю. А скільки, до речі, зараз часу?

— Юш-ку! — голосно сповістила про мій прихід Йолі.

— Юшку зробити не зможу, а твій корм зараз дістану, — сказала їй, поки завантажувала кавоварку.

Після чарівного напою я планувала повернутись до нормального людського стану. Ароматна арабіка навіть мертвих може з того світу заманити!

Поки моя кава готувалася стати моїм порятунком, я взяла пластиковий контейнер Йолі та витягла звідти трьох зелених гусениць. Живих. Товстих. Потворних? Ні, цілком собі симпатичних, якщо не брати до уваги, що цей факт ніяк не вплине на їхню незавидну долю.

— Угу-у, — поквапила сова.

Так, саме сніданком цієї пернатої хижачки їм і планувалось стати.

Без сорому я поклала гусениць на шафу, прямо біля лап Йолі. Пташка уважно стежила за моїми діями, ясно блищачи очима.

Що там із цими зелененькими буде далі, дивитися не стала, повернулася до кави. Причому проробила все зі слоновим спокоєм. Дива, спитаєте ви?

Однозначно! А всьому виною терапевтичний кіт Лекс. Після нього весь мій страх тварин як відрізало. Здається, я не лише любов до чоловіка вигадала, а й зоофобію.

Настінний годинник показував о пів на дев’яту ранку. Рано для приходу запланованих клієнтів, але пізно для мами, яка не ночувала вдома.

Дівчата! Гімназія! Уй!

Мене як хтось по голові шибанув, і весь спокій зник. Кнопку дозвону на телефоні я натискала вже тремтячими руками.

— Добрий ранок! Відпочила, виспалася? Відволіктися хоч вдалося? — пролунав безтурботний голос матері.

— Як дівчата?

— Та все нормально, Варюшо. Розбудила, нагодувала, відвезла до гімназії. Приїду за годину до кінця занять заберу. Ваша директорка особисто мене зустріла біля класу і вибачилася за доставлені незручності. До речі, у наших першокласників тепер є новий класний керівник. Молоденька, гарненька дівчинка. Ту мимру все ж таки звільнили. Уявляєш?

Мене, чесно кажучи, їхні внутрішні розбирання мало хвилювало.

— Дуже хвилювалися, що мене не було?

— Варюш… — багатозначно протягнула мама.

Я одразу злякалася. І приводу зайвого не треба було!

— Що?!

— Ти зациклилася.

— Чого?

— Я розумію, нещодавня подія всіх нас змусила добре понервувати, але зараз послухай мене, доню. Видихни, відпусти руку з пульсу, перестань переживати з приводу і без. Інакше далі нормального життя у тебе не буде. Ферштейн, сонечко?

Я посміхнулась. Як все ж таки мама вміє тонко мене відчувати!

— Йа-йа, зер гуд, майн фюрер.

— От і добре.

Коротка розмова з мамою вгамувала мою безпідставну тривогу за дівчаток. І знала ж, що після всього Ярослав не сунеться до них, своє він отримав, а дрібно мстити… Ні, ну не настільки він опустився. Тим більше, усе, чого хотів від мене, вже отримав. Бізнес, відмова від претензій на спільно нажите майно, діти як такі його зовсім не цікавили. Вчора лише вкотре в цьому переконалася.

Здавалося б, заспокойся та живи. А ні! Вже на воду дути почала.

До речі, про воду. Кава була готова.

Ароматна. Солодка. З хвилюючою пінкою і приємною гіркуватістю. М-м-м… Чарівно!